зі стуком поставили свої гвинтівки в коридорі прикладами вниз.
– Та йдіть, ідіть! Нам то що! – махнув рукою високий.
– Ви ж, напевно, Федір? – припустив Самсон, згадавши імена на папірці.
– Нє, я Антон, а Федір – він! – Високий тицьнув пальцем на напарника.
Від їхніх знятих шинелей піднялася в коридорі хвиля нового пітного запаху.
– Ні, давайте я вам спочатку визначу місце, – запропонував Самсон, подумавши, що вони можуть самовільно його спальню зайняти.
– А чого нам визначати? Ми вже визначили! Будемо жити в кімнатці, у тій, де по стінах рахівниці висять! – сказав Антон. – Нам багато місця не треба, обмежувати вас не хочемо!
Самсон кивнув.
– Тоді я піду? – запитав.
– Ідіть-ідіть, ви ж тут господар! Тільки ключ залиште! А ми, якщо підемо куди, двері замикати не будемо! – додав низькорослий Федір.
У триповерховому будинку на Столипінській двері парадного були намертво зачинені, і ніхто на чемний стукіт Самсона не відгукувався. Тоді, розсердившись, затарабанив він по цих дверях обома кулаками. І подумав у цю мить, що саме так тарабанили в його двері червоноармійці, які тепер і кабінет батька займуть! Зупинився. Хотів було вже розвернутись, але тут двері лякливо прочинилися, і в отворі старече обличчя з таким же переляканим розкритим ротом з’явилося.
– Вам кого? – Голос старого тремтів високими нотками.
– Бабукіна Олександра.
– Олександр Валентинович на службі. Він буде близько сьомої!
– Так? – Самсон зрадів. – Тоді я його почекаю.
– Чекайте, звичайно! Ось там! – Із дверей висунулася рука й провела напрямок ліворуч. – На розі Чеховського провулку радянська їдальня є. Там топлять!
7
Радянських їдалень по центру міста відкрилося вже штук п’ятнадцять. Про це Самсон від удови двірника знав. Як і те, що годували там держслужбовців із особливими талонами і що до цих обідніх талонів хліб не входив.
Усередині його зустрів апетитний запах трохи підгорілої пшоняної каші. Він обережно підійшов до куховарки, що стояла по інший бік від столу видачі.
– Ви без талонів годуєте? – запитав.
– Ви за списком губвиконкому? – запитала вона й почала шукати очима щось під столом видачі, мабуть, цей список.
– Ні, я так, просто зголоднів.
Вона глянула на приміщення їдальні, у якому в цей час тільки одна жінка голосно їла суп.
– Добре, – зітхнувши, тихо сказала. – Пшоняна каша з підливою і чай. Шість п’ятдесят.
– Це якими? – обережно поцікавився Самсон.
– А які у вас є?
– «Керенки».
– Тоді двадцять, – перейшла вона на шепіт.
Пшоняну кашу з густою коричневою підливою жувалася
