короля Черчилль проспав і не зміг головувати на засіданні Кабінету міністрів, яке він сам скликав, – за словами Гарольда Макміллана, «дуже втомившись від емоцій вчорашнього дня». Передбачаючи, що коронація молодої королеви виявить слабкості старого воїна, його критики з нетерпінням чекали його виступу на похвалу покійного короля, який він мав підготувати за короткий час. Багато хто сподівався, що прем’єр змішає всі свої слова або забуде щось із промови.
Та лише один раз під час виступу їхні сподівання виправдалися. «Мої друзі, жоден міністр… – заявив Черчилль у прямому ефірі BBC від 7 лютого 1952 року, перед тим як зробити паузу і, здається, затнутися, – я припускаю, що жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я».
Насправді це вагання Черчилля лише підсилило його сердечну данину пам’яті померлому монарху. Ця промова була сприйнята і як емоційне вітання нового єлизаветинського століття. Виступ, який він назвав «За звитягу» – девіз Хреста Вікторії, найвищої нагороди Великої Британії за хоробрість – став тріумфальним. Його потім згадували разом з великими діями, якими він згуртував країну в найтемніші дні Другої світової війни.
Фінальні сцени «Закутка Гайд-парку» зображують критиків Черчилля – Ідена та Роберта «Боббеті» Сесіла, маркіза Солсбері та лідера Палати лордів, разом із Клементом Еттлі, колишнім лейбористським прем’єр-міністром та лідером опозиції. Вони не раділи успіху промови прем’єр-міністра. Черчилль був у безпеці як керівник першого уряду Єлизавети II, принаймні поки що, коли він шанував пам’ять про батька, якого вона та нація втратили. «Упродовж останніх місяців, – заявив він у мікрофон, – король ходив поряд зі смертю, ніби смерть була його супутниця, знайома, яку він впізнав і не боявся більше. Врешті-решт, смерть прийшла як друг, і після щасливого сонячного дня та полювання, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув, як і кожен чоловік чи жінка, які бояться Бога та сподіваються зробити щось ще в цьому світі…»
11 лютого 1952 року. Труна з тілом короля Георга VI, яку несе почесна гвардія, прибуває на лондонський вокзал Кінгс Крос із Сандрингема, де вона два дні стояла в місцевій церкві
«Мої друзі, жоден міністр… мабуть, жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я. Я переконався, що його постійно інформували про кожну секретну справу, тож турбота й ретельність, з якими він щодня вивчав величезний звід державних документів, глибоко засіла в моїй голові…»
«Упродовж п’ятнадцяти років Георг VI був королем. Ніколи, жодної миті, незважаючи ні на що вдома чи за кордоном, публічно чи приватно, він не відмовлявся від виконання своїх обов’язків. Тож чи заслуговує він на прощальну данину від усіх своїх урядів та народів? Саме в цей час наше співчуття та жалоба висловлюються його дружині та вдові [королеві Єлизаветі, нині королеві-матері]… Це доблесна жінка,
