Андрієм Боголюбським. Як повідомляв тоді Іпатіївський літопис: «и грабиша за Два дни весь градъ. Подолье и Гору, и манастыри. и Софью и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же…и взяша имїнья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами и колоколы изнесоша всъ». У тогочасному грабунку і розоренні теж передусім брали участь південноруські князі (загалом їх було дванадцять і йшли вони на Київ із 7 кінців Русі, а це була боротьба за владу, за старійшинство в династії Рюриковичів). Вірогідно, новий нищівний розгром «матері міст руських» був вигідний самому Всеволоду, тож він так поблажливо і поставився до Рюрика.
У Радзивіллівському літописі під 1205 р. повідомляється про вдалий похід князів на половців, що дало привід для радощів «всъм хр(и)стьяном Рускои земли». Вище ми вже приводили повідомлення в якому згадувалося про першість Новгородської волості перед Київською. Так-от, під 1206 р. Лаврентіївський літопис вдруге говорить про це. Той же Всеволод Велике Гніздо, посилаючи свого сина Костянтина на князювання до Новгорода, повчає його: «на тобе Бъ положили переже старъишиньство во всей братьи твоей, а Новъгородъ Великыи старъишиньство имать княженью. во всей Руськои земли, по имени твоем тако и хвала твоя, не токмо Бъ положили на тебъ старъишиньство и братьи твоей но въ всей Рускои земли». Не важко не побачити аналогію в концептуальному протистоянні Півночі і Півдня східнослов’янського світу в датованій тут ідеї початку XIII ст. Можливо, саме тоді вона і з’явилася, а автором її міг бути якраз Всеволод Велике Гніздо.
Подальші історичні події, зокрема, викладені в Галицько-Волинському літописі, що увійшов складовою до Іпатіївського літопису, і мають певні хронологічні невідповідності. Адже ця частина Іпатіївського літопису розпочинається не із 1201 р., а з середини 1205 р. – з початку княжіння галицького правителя Романа, який був «державцем» всієї Руської землі (Літопис руський, 1989, с. 368). По смерті його іменують як «приснопамятнаго самодержица всея Роуси», а його кончина спровокувала «великоу мятежю восставшю. в землъ Роускои».
Одним із небагатьох випадків, коли новгородці висловлюються в контексті єдності всієї Русі, стали події 1214 р., під час яких із цього північного міста до Києва вирушив Мстислав, але у Смоленську трапився конфлікт, під час якого було вбито місцевого жителя. На віче новгородський посадник Твердислав виголосив промову, у якій, зокрема, виголосив: «яко, братие, страдали дъди наши и отчи Русьскую землю, тако, братье и мы поидимъ по своемь князи».
Майже єдиний конкретний приклад використання назви «Руська земля» в його широкому значенні бачимо в продовженні Суздальського літопису за Академічним списком (Тихомиров, 1979, с. 24; Котляр, 1976, с. 105). Мовиться про Липицьку битву 1216 р. між володимиро-суздальськими військами з одного боку, та новгородськими й смоленськими з іншого. Тоді один із суздальських бояр звернувся до своїх князів зі словами: «не было того ни при прадъдъх.
