шляху на Русь, повністю вималювався оборонний ланцюг із 5 форпостів, котрий був відірваним від основного 65-го ареалу слов’янського розселення по р. Трубіж 130-кілометровим, майже не освоєним простором сухого степу, що розкинулися вздовж лівого берега Дніпра. А з виділенням Переяславської землі, коли феодальна роздрібненість Русі зупинила можливість масового переселення «кращих мужів» на південні кордони, князівська адміністрація поступово почала вводити практику запрошення на прикордонну службу торків, котрим відводилися для ведення напівкочового господарства землі, що не використовувалися слов’янами.
Найкращим місцем розселення кочівників тоді була широка степова смуга між Переяславом і Воїнем, що поєднувала столицю князівства з новим кордоном. Цією акцією закривалася широка лакуна у заселеності території, а нижньосульській анклав надійно зв’язувався з територіальним ядром князівства у єдиний життєвий простір.
Із будівництвом Сніпорода, Горошина і Римова у доповнення до Воїня та Желні, що існували й раніше, нижньосульська оборонна ділянка на кінець 70-х років XI ст. отримала захисний кістяк, що складався з літописних градів та безіменних фортець із незначними за кількістю гарнізонами. Цим ланцюжком фортець й розселенням торчеських федератів у степу була вимежована чимала територія, що простягалася майже на чотири дні кінного шляху від Трубежу.
А на середній та верхній Сулі до початку цього етапу ще зберігався масив корінного сіверянського заселення, захищеного від кочівницьких нападів лісовими хащами й віддаленістю від основних печенізьких доріг. Але з часом, без поступового включення цих земель в орбіту державних відносин, надійність південних кордонів залишалася проблематичною.
Із виділенням Переяславської землі в самостійне прикордонне князівство та з визріванням половецької загрози процеси «одержавлення» Середньої Сули, вірогідно, прискорилися. Поява нових кочівників усе ж таки певною мірою активізувала створення нового рубежу, прискорила освоєння старих сіверянських територій та поклала початок створенню торчеського напівкочового поясу.
До першої фази третього етапу (1078–1110 рр.) належать пам’ятки, котрі за археологічними матеріалами датуються кінцем XI ст. Судячи з наявних археологічних матеріалів, обсяг оборонних дій в цей період різко зріс, що можливо пов’язати лише з реакцією на посилення половецького натиску.
Привертає до себе увагу той факт, що оборонні заходи тоді зовсім не торкнулися пониззя Сули. Але значно активніше укріплювалося Середнє Посулля, що було пов’язано з перенесенням половецьких маршрутів на Русь.
Перші оборонні споруди з’являються в цей час і у верхів’ях р. Терн та суміжних районах. Тут виникли літописні Зартий і В’яхань, котрі, як і розміщений поблизу них Вир, у письмових джерелах згадуються дещо пізніше. Вони були побудовані на місці найдавніших поселень
