землі та її посульського кордону вже було закінчено, в князівської адміністрації, мабуть, з’явилися матеріальні можливості для більш міцного закріплення східних сфер впливу. В цей час, за археологічними даними, по берегах Псла та Ворскли з’являються два ланцюги городищ і літописне м. Лтава. По Пслу укріплення зводилися лише під захистом густих правобережних лісів. На Ворсклі окремі фортеці будувалися і поза ареалом давньої лісової рослинності, але варто відзначити, що розміщення самого південного укріплення – Нових Санжар – не виходило за південну межу лісостепової зони. Ще південніше існування давньоруського форпосту виключається у зв’зку з досить небезпечною близькістю до кочівницьких територій поорельських половців.
Прослідкована вище планомірність територіальних розширень державної території, разом із картографуванням городищ-форпостів і виявленням самого процесу «окняжіння» земель, дають змогу в загальних рисах виділити в цих місцях переяславські й чернігівські володіння. Так, лише по Пслу досить ритмічний ланцюг пам’яток, що перебувають на відстані 10–20 км, лише в одному місці має досить великий розрив – між Ворожбою й Камінним він становить майже 40 км. Такий аномально протяжний інтервал ніяк не пояснюється природними факторами, але добре погоджується з принципами прикордонної демаркації: це звичайний розмір неукріпленого проміжку між суміжними волостями та землями.
По течії Псла найкомпактнішим чернігово-сіверським володінням були «запольські землі». Межі територій, що не ввійшли до них у більш південно-східному регіоні, мають значно менше укріплених поселень.
У басейні Сіверського Дінця відомі літописне місто Донець, укріплення Хорошево й Гайдари; на р. Корені – Крапивне; на Верхньому Осколі – Холок. Це вказує на невелику щільність заселення цього району на південному сході давньоруських земель. За своїми фізико-географічними характеристиками ця площа є гострим лісостеповим виступом, що глибоко врізався з півночі в степову зону. Окрім залісеності, ландшафти «донецького виступу» відрізняє глибока порізаність рельєфу, що різко відмежовує його від онавколошніх рівнинних степів. У противагу цьому району, території на південь та далі на південний схід характеризуються рівними й пониженими ландшафтами, досить привабливими для скотарського господарювання кочівників (Бородин, Моргунов, 2003).
Роботи з дослідження південноруського прикордоння в різні роки проводилися і на Правобережжі Дніпра (Довженок, Лінка, 1955; Орлов, Моця, Покас, 1985). Це дало змогу загалом схарактеризувати Пороську оборонну лінію. Варто зазначити, що в історії давньоруської держави Поросся відігравало досить вагому стратегічну роль. Ця область займала прикордонне положення зі Степом, прикриваючи з півдня одні з найголовніших економічних і політичних центрів Київської Русі, та постійно перебувала під загрозою кочівницьких вторгнень. Наприкінці X ст.
