полководцем і заявив не моргнувши оком:
– Про це мови не було, дравіде.
– Саме про це і йшлося!..
– Коли?
– Під час відомої твоєму Алберту нічної наради у мене вдома.
– Мій вірний слуга говорить, що не йшлося.
– Але!..
– Я вірю Албертові Валссунґу, бо він не здатен на зраду. На відміну від тебе, дравіде, й інших склавинів.
Хельґ Орвард сказав усе це дуже спокійно, не підвищуючи голосу. Але Лютень виструнчився й почав дихати глибоко та уривчасто, немовби йому тільки-но відважили ляпаса по щоці. Натомість ярл-управитель лишився незворушним, а присутні у світлиці дружинники щось поблажливо забелькотали по-ва-рязьки.
– Отже, тепер зрозуміло, чому на місці капища молодшого грецького божка Миколая, спаленого три місяці тому, твої люди зводять капище варязького бога Одіна[37]… – нарешті прохрипів Перунів охоронець.
– А як інакше?! – щиро здивувався Хельґ Орвард. – Подумай лишень, дравіде, подумай добре: місце дуже вдале – поруч з княжим теремом. Якщо мені захочеться віддати належну пошану Одіну, невже я мушу йти… ба навіть їхати кудись далеко?! Звісно ж, на цьому місці має бути святилище Одіна!
– Тут колись стояло Перунове капище… – почав Лютень, та ярл-управитель не дав йому договорити:
– Ну, то йди служити нашому Одіну, дравіде! Тобі ж байдуже, кому служити, чи не так?! Був над вами самозваний князь Хьоскульд Нерішучий, тепер на самовільно зайнятому ним престолі утвердився я, а з часом склавинськими землями управлятиме Інґвар. І при всіх князях ти лишався дравідом. То яка тобі різниця, кому служити?…
Очі волхва спалахнули люттю, він весь затрусився, немовби від пропасниці. У княжій світлиці запанувала лиховісна тиша, що в будь-яку мить могла вибухнути гнівом. Але могутнім зусиллям волі Перунів охоронець змусив себе заспокоїтися і не надто розбірливо промимрив:
– Тут згадувалася таємна нарада в моїй оселі… Цікаво, якщо жителям Києва-міста стане відомо, звідки прибульці-варяги довідалися про прикметну червону родимку на тілі князя Осколда?…
– А-а-а, он ти про що! – криво посміхнувся Хельґ Орвард. – Ну що ж, дравіде, давай-но розповімо про це склавинам. Давай, дравіде! Ясна річ, після того нам доведеться прорубатися до данапрівського притику, захопити перші-ліпші лодії й забратися з Києва-міста світ за очі.
– І ти не боїшся…
– Я?! Ні, не боюся. Бо нам є куди податися – наприклад, назад до Новгорода, де княжать наші висуванці. Нас приймуть, запевняю… А от що робитимеш ти й інші дравіди?!
– Тобто?…
– Було б незле подивитися, якою лютою смертю ви помрете! – смакуючи кожне слово, мовив ярл-управитель. – Цікаво, заб'ють вас дрюччям, заколють ножами й сулицями чи потоплять у Данапрі, як колись потопили чорних ромейських волхвів? Що скажеш, дравіде?! Адже не забувай, що про родимку пробовкнувся цей… як його?
– Чудин, Хорсів охоронець.
– Так-так, охоронець склавинського бога
[xxxvii] Найвище божество скандинавського пантеону, бог мудрості, війни, перемоги, полювання і поезії.
