щоб навіть їхніх могил не лишилось на руській землі, усіх полонених чорнорясників тягнули до найближчої річки (а річок у Києві-місті вистачало!) й немилосердно топили. Єпископа Михаїла спочатку прив'язали до кінського хвоста, потім протягнули по вулицях, а коли він перестав подавати ознаки життя – відтягнули Боричевим узвозом на дніпровський притик, де досі лежали неприбрані тіла Осколда й Діра, і під радісні вигуки скинули труп у Дніпро.
Найбільшого клопоту завдали княжі дружинники, які лишилися вірними грецькому божкові: вони замкнулися у гридниці, звідки їх вибивали цілих дві години поспіль. За цей час навіть устигла згоріти вщент і завалитися церква Святого Миколая, що була неподалік княжого терема.
У будь-якому разі, під вечір кривавого понеділка усе скінчилося, тож сп'янілий від несподіваної духовної свободи люд потягнувся за межі Києва-міста – до язичницьких капищ. Тепер ніхто нікому не забороняв як слід вшанувати давніх руських богів… і віддячити їм за те, що поклали край всевладдю жалюгідного грецького божка, прибитого до схрещених дощок.
А також за мудрих і справедливих варягів, які звільнили русичів від рабської пошесті…
– Ярле, до тебе проситься головний склавинський дравід.
Хельґ Орвард, який тільки-но збирався сьорбнути доброго солодкого вина, поставив келих на стіл. Знову цим дурнуватим рабам щось незрозуміло… Цікаво, що на цей раз збурило їхні порохняві мізки? Вже цілих три місяці минуло відтоді, як натовп місцевих витріщак не на словах, а на ділі ознайомився зі скорим та справедливим правосуддям вікінгів, проте склавини й досі щось ніяк не вгамуються!
– То як, вигнати його геть або?…
– Ну, навіщо ж виганяти, – Хельґ Орвард зневажливо скривив губи. – Нехай заходить і каже, чого йому треба.
Потім помовчав трохи і додав:
– Дравід все ж таки, служитель богів… Ні-ні, не треба виганяти. Проведи його сюди!
Присутні у світлиці одразу припинили теревенити і повернулися до входу, очікуючи на появу волхва. їм також було цікаво, що за справа може бути у служителя другорядного місцевого божка до ярла-управителя Києва-міста.
Перунів волхв Лютень почав заздалегідь продуману обурену промову, тільки-но перетнувши поріг княжої світлиці, де відбувалася трапеза:
– Що ж це коїться таке, княже Хельґу?! Ти маєш нахабство називатися най справедливішим, але при твоєму потуранні…
– Стривай-но!
Ярл здійняв над головою руку, закликаючи Лютня заспокоїтися, але той не вгамувався:
– При твоєму, княже, потуранні нагло не виконуються обіцянки, дані нехай не тобою, але від твого імені…
– Стривай, дравіде! Перунів волхв нарешті замовк.
– Отак краще, – похвалив його Хельґ Орвард. – Отже, що за обіцянки, дані від мого імені, не виконуються? Розкажи, дравіде, і якщо правда на твоєму боці, я негайно відновлю справедливість, бо вікінги вчиняють
