яку демонстрував трьом однаковим типам, уловив Левову порожнечу, потрусив Безрукого за плече і запитав:
– Ви мене чуєте, Леве Львовичу? Я пропоную все зробити згідно з інструкціями. І закриємо це питання. Ви нічого не втрачаєте, і в мене буде, так би мовити, показник…
Безрукий вийшов з порожнечі, глянув на рудого і суворо сказав:
– Ви мене з кимось сплутали, пане. Я – не Лев Львович. Вибачте…
Спантеличений слідчий вмить упрів, його волосся зразу ж негарно прилипло до чола.
– Ви що, з мене глузуєте? – запитав, махаючи руками, як млин вітряком.
– Я не маю часу на жарти, – сказав Лев Львович. – Мені треба погострити сокиру…
Штамповані типи переглянулись, пирснули смішком, але змовчали. Запитально поглянули на рудого, тим самим даючи йому зрозуміти, що всі карти в його руках: він тасував, він роздавав, йому й грати…
– То хто тоді ви? – запитав дуже ввічливо слідчий.
– Кат, – відповів Лев.
– Хто-хто? – перепитав рудий.
– Кат! – гримнув Лев Львович. – Не грайте вар’ята, мене хіба юродивий не знає! Геть, а то викличу помічників! – Безрукий обернувся і зник у кімнаті, так за собою грюкнувши дверима, що аж обвалилася штукатурка на стіні.
– Він ненормальний! – вигукнув рудий. – Що робити? – запитав стандартно.
– У дурдом! – відповіли троє в унісон, ще раз підтвердивши, що вони не лишень конвеєрні, але й односерійні.
Примчала швидка.
– Хто хворий? – запитав двометровий лікар з плечима термінатора, свердлячи очима рудого і стандартних.
– Там! Не ми ж… – буркнув слідчий.
На те лікар спокійно відповів:
– На вашому місці я б не був таким категоричним. Знаєте, скільки я таких темних костюмчиків з папочками забирав? Як припече, то дуріють навіть святі…
Слідчий упрів удруге.
Через декілька хвилин, наче нічого й не було, Лев Львович спокійно вибрів услід за лікарем з кімнати. Зайшов на кухню, перевірив, чи вимкнув газ, перекрив воду. Взяв з холодильника ключі і зачинив за собою вхідні двері.
Спускаючись сходовою кліткою, непомітно підморгнув рудому. Той упрів втретє, сильно того злякавшись, бо надворі зима. Щоб часом не продуло.
– Я поїду з вами! – налетів на ескулапа слідчий, наче той його проганяв.
– Та будь ласка, – відповів лікар, придивляючись до рудого, як до потенційного клієнта. – Хіба я вам бороню?
Дорогою слідчий набрав когось по телефону:
– Подзвони в управління, хай негайно в психіатричній лікарні зберуть комісію з найкращих фахівців. Маємо «елітного» клієнта, – мовив загадково…
Психіатрична лікарня мала шикарну територію – спокійну, як сон немовляти… Дерева, доріжки, лави, доглянуті старовинні будівлі… З гордих дахів захмелілі птахи дивилися на кожен новий день з надією… На заздрість
