Який у різний час у різних країнах маскується під виглядом якоїсь міцної ходової валюти.
Взяв у сусідки ключа від своєї квартири.
– Левчику, ти живий? – запитала старенька, наче перед нею був не він, а привид. – Вони там так тобі насмітили, а я прибрала, – хвалилася. – Думала, як будуть ховати в такому бардаку… В рудого упертюха я забрала ключі. Молоде, а таке противне…
– Дякую, пані Стефо, – перервав її Лев. – Я живий. Ховати ще зарано. Але такий утомлений, що як мертвий, – пожартував він, і старенька дозволила йому піти відпочити.
У хаті ще пахло чужими людьми. Але було чисто. Лев роздягнувся і поплентався до ванної. Став перед дзеркалом, взяв бритву. Втупився в себе, як у примару. Не розумів, чи він вдивляється в свої очі, чи його очі вдивляються в нього. Його підім’яті лікарняною подушкою кучері безсило звисали до плечей. Шрам на брові нагадував про падіння. Заріст на лиці старив. Лев уперто вишукував сивого волоска, який мав пофарбуватись у пережите, але так і не знайшов. І тут не так, як у всіх.
Безрукий поглянув на обрубок у гіпсі. Важко зітхнув. Ця рука фактично була локомотивом, що вела вагони його життя у своєму, тупиковому напрямку. І вагони подій вантажила сама, і відчіпляла одні та причіпляла інші теж сама. Все залежало від неї: те, що ніколи не бачив матері; те, що по батькові – сам по собі, а не по справжньому батькові; те, що в дитинстві з нього глузували; те, що дівчата та жінки жахалися його каліцтва, ніби він менше приголубить однією рукою; те, що його остерігалися та оминали на вулиці, на роботі, наче він чумний; зрештою, тому, що сорт його був – нижчий… Бо покалічений. І не мало ніякого значення, що він був сильним, досконало володів декількома видами бойових мистецтв і міг при потребі легко впоратися не з одним «справжнім» чоловіком. Все вирішували декорації, а його декорація з самого початку була бракованою.
Локомотив пчихав собі на колії доль. І виглядало на таке, що він збився з дороги і везе у прірву. Або Бог давно вже цю прірву продумав, щоб нею заповнити прогалину у своїй досконалій світовій машині…
Лев поголився, потім довго ніжився у гарячій ванні. Вперто чіплявся за мить, щоб знову не втрапити в капкан нав’язливих марев. Бавився водою, як у дитинстві. Мильниця і мочалка були корабликами. Вони мали доплисти до протилежного берега. Пуста мильниця допливла, а мочалка, що на шляху вбирала у себе воду, – ні. Виходить, треба брати приклад з мильниці…
Заварив міцного чаю, сидів на кухні, притуливши ступні до батареї. Слухав новини. Більшість людей раділо, що не відбулося так широко анонсованого кінця світу. Але були й розчаровані, розбиті, бо настроїлись потішитися, може, єдиною радістю у житті – побачити, як умирають щасливі… Лев мимоволі подумав, чого б він хотів більше: кінця чи продовження світу? Відповіді не було. І правильно – бо його світ тільки починався…
Відтягував ту мить, щоб увійти у кімнату. Боявся, що там знайде відповідь, чому він тоді вистрибнув з вікна. Зрештою, переконав себе, що не пацан малолітній. І ввімкнув світло.
Вікно зачинене, штори засунуті. Порядок у кімнаті був чужий, він-бо
