і не тільки голову.
Насамкінець виснажливого дослідження його нормальності фахівці, маючи перед собою результати аналізів, захотіли з ним поспілкуватися. Наживо.
Говорив сивий, худий, коротко стрижений чоловік з акуратною борідкою.
– Ви знаєте, що тут відбувається, правда? – почав він, не зводячи очей з Безрукого. – Ми провели детальне обстеження вашого… організму. Маємо попередні результати. Природно, фахівці хотіли би з вами поспілкуватися, послухати вашої думки, може, є які скарги, побажання… Ви не заперечуєте?
– Ні, пане професоре, – відповів Лев. – Я із задоволенням з вами поспілкуюсь. Тим паче, що заради мене ви з товариством залишили багато важливих справ…
– Ви мене знаєте? – запитав лікар, прищулюючи праве око. Лівому в той час, напевно, відкривалось якесь інше, внутрішнє бачення.
– На жаль, ні…
– Звідки ви тоді знаєте, що лікар – професор? – невиховано втрутився у розмову рудий. Одержав декілька осудливих поглядів від комісії і замовк.
– Є в людини така частина тіла, як голова, – почав Лев. – У декого вона здатна думати і робити висновки. Правда, в моїй голові ви відверто сумніваєтесь, пане слідчий. Ваше право. Хоча те, що ви міліціонер, я зрозумів зразу, тільки вас побачивши… Чому би то?… – Лев глузував з рудого. Не міг йому пробачити сопливого лікарняного розводу з дурнуватими показниками.
Лікарі відверто, але виховано всміхнулися.
– Гаразд, – продовжив професор. – Питання будуть звичайні, прості, адже ми навіть не знайомі, – пояснював лікар. – Отже, ваше прізвище, ім’я, по батькові?
– Безрукий Лев Львович, – була спокійна, виважена відповідь.
– Що?!! – зірвався з місця рудий.
– У вас є заперечення, пане слідчий? – запитала симпатична хвиляста лікарка.
– І так, і ні, – розгублено відповів рудий. – Вибачте. Це мої проблеми. Я більше не втручатимусь у вашу роботу…
– Отож-бо, – сказав професор, тепер прищулюючись на слідчого.
Безрукий Лев Львович чемно і чітко відповідав на запитання комісії: про дитинство, навчання, роботу, бойові мистецтва і дослідження про долі львівських катів. Апарат, до якого за допомогою кольорових дротиків підключили його голову, поводив себе спокійно. Лев результатів не бачив, але з виразу облич лікарів, які спостерігали за великим монітором на своєму столі, можна було зробити висновок, що все нормально. Аж занадто нормально. Ось що дивувало.
Нарешті професор попросив Лева вийти. Разом зі слідчим. Рудому це не сподобалось, але він цього разу змовчав. Більше виставляти себе блазнем не хотілося. Він і так перегнув палку, а йому ще з цими людьми працювати й працювати. Бо він мав мрію! А наполегливість йому дав Бог…
Троє штампованих підійшли до рудого.
– Що? – запитали разом.
– Вирішують, – слідчий показав
