на стільці закинувши голову, і впорскувала собі в чарівний носик якийсь спрей. Харрі делікатно кашлянув, вона здригнулася й зніяковіло усміхнулася, з очима, повними сліз.
– Вибачте, але в Бангкоку дуже брудне повітря, – сказала вона.
– Я це помітив. Чи не дасте мені номер водія?
Вона похитала головою й промовила, долаючи нежить:
– У нього немає телефону.
– Гаразд. А помешкання в нього є?
Його жарт їй явно не сподобався. Написавши на папірці адресу водія, вона подарувала йому на прощання ледь помітну усмішку.
Розділ 11
Слуга вже стояв у дверях, коли Харрі йшов по алеї, прямуючи до резиденції посла. Він провів Харрі через дві великі кімнати, вишукано обставлені меблями з очерету й тику, і вивів через терасу в сад, облаштований за будинком. Орхідеї квітнули жовтим і синім, а в затінку від великих розлогих верб пурхали метелики, немов вирізані з кольорового паперу. Біля басейну у формі піскового годинника вони знайшли дружину посла, Хільде Мольнес. Вона сиділа в плетеному кріслі, одягнена в рожевий халат, перед нею на столику стояв такий само рожевий коктейль, і її сонцезахисні окуляри закривали півобличчя.
– Імовірно, це ви – інспектор Холе, – проговорила вона із твердим «р», що видавало в ній уродженку району Суннмьоре. – Тоньє подзвонила мені й повідомила, що ви їдете до мене. Хочете що-небудь випити, інспекторе?
– Ні, дякую.
– Дарма. Зауважте, у таку спеку варто пити. Згадайте про баланс рідини в організмі, навіть якщо вам не хочеться пити. Тут занадто швидко відбувається зневодення.
Вона зняла сонцезахисні окуляри; очі в неї, як Харрі й припустив, побачивши її чорне як воронове крило волосся і смагляву шкіру, виявилися карі. Живі, але почервонілі. Горює або напилася зранку, подумав Харрі. Або й те й інше.
Він прикинув, що їй можна дати сорок із гаком, але виглядала вона неперевершено. Трохи поблякла красуня середнього віку, з верхівки середнього класу. Здається, він бачив її раніше.
Харрі сів в інше плетене крісло, що негайно прогнулося, облягаючи тіло, немов тільки його й чекало.
– У такому випадку я б випив води, фру Мольнес.
Вона дала розпорядження слузі й, махнувши рукою, випровадила його із саду.
– Вам повідомили, що ви можете побачити вашого чоловіка?
– Так, дякую, – сказала вона.
Харрі відзначив різкі нотки в її голосі.
– Мені нарешті дозволили побачити його. Чоловік, з яким я прожила в шлюбі двадцять років. – Її карі очі потемніли, і Харрі подумав, що, мабуть, правду кажуть, ніби до берегів Суннмьоре колись прибило чимало португальців й іспанців, що зазнали корабельної трощі.
– Я маю до вас кілька запитань, – вимовив він.
– Тоді покваптеся, поки на мене ще діє джин. – І вона перекинула через коліно струнку, засмаглу й, мабуть, щойно поголену ногу.
Харрі дістав блокнот. Не те щоб йому так уже кортіло записувати, але не хотілося дивитися на неї, поки вона буде відповідати.
