style="font-size:15px;"> – Таїланд ніколи не був колонією, – усміхнулася вона. – Ні англійською, ні французькою, на відміну від сусідніх країн. І тайці страшенно пишаються цим. Занадто пишаються, на мій погляд. Трохи англійського впливу ще нікому не нашкодило.
Харрі дістав блокнот і запитав, чи не міг посол виявитися замішаним у якій-небудь афері.
– Афері, інспекторе?
Він коротко пояснив, що розуміє під аферою й що більше сімдесяти відсотків скоєних убивств пов’язано з тим, що жертва займалася чимсь незаконним.
– Незаконним? Мольнес? – Вона захитала головою. – Він не такий… не був таким.
– Ви не знаєте, чи були в нього вороги?
– Навіть уявити таке не можу. Чому ви питаєте? А може, це ніяке не політичне вбивство?
– У нас поки замало фактів, так що ми перевіряємо всі можливі версії.
Фрекен Віг розповіла, що в понеділок, коли його вбили, Мольнес виїхав на зустріч відразу ж після обіду. Він не повідомив, на яку саме, але в цьому не було нічого незвичайного.
– У нього із собою завжди був мобільний телефон, так що ми могли переговорити з ним, якщо виникали якісь справи.
Харрі попросив дозволу оглянути кабінет посла. Фрекен Віг довелося провести його ще через двоє дверей, установлених «із метою безпеки», щоб нарешті відімкнути треті, котрі вели в потрібний кабінет. Там нічого не торкали, як і просив Харрі перед вильотом із Осло. Усюди безліч паперів, течок, сувенірів: вони громадилися на полицях, ними були обвішані стіни.
Над стосом паперів висів портрет норвезької королівської пари: король і королева велично дивилися вниз, прямо на відвідувачів, а вікна кабінету, за словами Віг, виходять на Куїнз-ріджент-парк.
Харрі знайшов щоденник, але записів у ньому було небагато. Він перевірив день, коли сталося вбивство, але на цю дату стояла одна-єдина позначка: «Ман Ю», знайоме скорочення «Манчестер Юнайтед», якщо він не помиляється. Напевно, посол записав для пам’яті, коли по телевізору будуть транслювати футбольний матч, подумав Харрі, і за службовою звичкою висунув шухляди письмового стола, але відразу зрозумів, що одному йому не впоратися: марно було обшукувати кабінет посла, якщо не знаєш, що саме шукати.
– А де його мобільник? – запитав Харрі.
– Як я й казала, він завжди носив його із собою.
– Але в мотелі ми не знайшли ніякого телефону. І я не думаю, що вбивця був злодієм.
Фрекен Віг знизала плечима:
– Може, хтось із ваших тайських колег його «конфіскував»?
Харрі зволів утриматися від коментарів і замість цього запитав, чи не дзвонив Мольнесу в той день хто-небудь із посольства. Фрекен Віг завагалася, але пообіцяла довідатися. Харрі востаннє обвів поглядом кабінет.
– Хто з посольських працівників останнім бачив Мольнеса?
Вона замислилася.
– Мабуть, Санпхет, його водій. Вони з послом були добрими друзями. Водій дуже важко переживає втрату, тому я відпустила його на кілька днів.
– Чому ж він
