і взагалі що то були за мешканці, – все обминуло її стороною, бо вони з Шарлоттою поселилися у хатинці першими. Наступного дня вона пролежала у ліжку, поки решта пожильців не покинули хатинку, а потім їх з Шарлоттою на снігоході забрав місцевий поліцейський, котрого спромоглася знайти її подруга. Він одвіз їх до своєї оселі, запропонувавши переночувати, адже, за його словами, готель був ущерть залюднений. Вони спочатку погодились, а потому змінили думку й, сівши на потяг, дісталися до Єйли й переночували в тамтешньому готелі. Шарлотта не розповідала Ісці про вечір у хатинці нічого цікавого. Мабуть, того вечора нічого суттєвого не сталося. За п’ять днів після гірської прогулянки пані Пеллер полетіла з Осло до Сіднея, досі маючи незначну температуру. Після повернення вони з Шарлоттою постійно обмінювалися електронними листами, й жінка не пригадує нічого, що б насторожило її. Аж до тієї миті, як їй повідомили страшну звістку про те, що її подругу знайдено мертвою за старою автівкою на узліссі біля озера Даушеєн, зовсім поряд із великим житловим районом столиці.
Харрі обережно, але зрозуміло пояснив Ісці Пеллер, що вони переймаються долею тих, хто був у хатинці того вечора, тож щойно вони побалакають, він має намір затефонувати голові відділу вбивств Південного поліцейського округу Сіднея Нілу Маккормаку, з яким він колись уже співпрацював. І що Маккормак пояснить їй усе детальніше і хоча Австралія далеко – подбає про те, щоб її охороняла поліція. Йому здалося, що Іска Пеллер поставилася до всього з розумінням.
Харрі зателефонував на інший номер, у Ставангері. Дзвонив чотири рази, але ніхто не відповів. Звісно, він розумів, що само по собі це нічого не значить. Не всі кладуть поруч телефон, лягаючи спати. Але Кая Сульнес, безперечно, чинила саме так. Вона підняла слухавку після другого гудка, коли він зателефонував, щоб повідомити, що вони вилітають у Ставангер першим літаком і що вона має бути в аеропорту о 6:05. Жінка лише мовила: «Добре».
О пів на сьому вони вже були в аеропорту Осло, Харрі знову зателефонував – ніхто не відповів. За півгодини вони приземлилися в аеропорту Сула, Харрі ще зателефонував. Результат той самий. Дорогою від терміналу до черги на таксі Кая зателефонувала працедавцеві й дізналась, що людина, яка їм потрібна, на роботі вчасно не з’явилася. Вона повідомила про це Харрі, й він, обережно штовхнувши її рукою у спину, провів повз чергу на таксі, заштовхав у машину, у відповідь на гучні протести сказавши лише:
– Дякую, люди, вам теж чудового дня!
Було шістнадцять по восьмій, коли вони прибули за потрібною адресою до білого будиночка у Воланні. Харрі дозволив Каї заплатити за таксі й вийшов з авто, залишивши дверцята розчиненими. Вдивився у безликий білий фасад. Удихнув сире, свіже, але все одно м’яке повітря Західного узбережжя. Зібрався на силі, бо вже знав усе напевне. Може, він і помиляється, але він таки був певен у цьому, як і в тому, що Кая обов’язково подякує, коли таксист випише їй квитанцію.
– Дякую. – Дверцята машини знову зачинились.
Ім’я було написане посередині між двома іншими
