знайдуть, то у протоколі буде зазначено, що їх запросили у квартиру, що вони аж ніяк не перевищили своїх повноважень і не проводили обшуку без ордера.
Пані вагалася.
– Певна річ, ви можете відімкнути двері й увійти у квартиру вже після того, як ми підемо. А потім викликати поліцію. Або «швидку». Чи…
– Гадаю, буде краще, якщо ви підете зі мною, – мовила пані, у якої на чолі проступила глибока занепокоєна зморшка. – Заждіть, я зараз принесу ключі…
За мить вони увійшли до чистої, прибраної квартири майже без меблів. Харрі враз упізнав гнітючу тишу, характерну для порожніх помешкань, коли ранкова метушня вгадується лише як ледь чутний шум за вікном. Окрім того, він відчув запах клею. Зауважив пару черевиків, але верхнього одягу не було.
У маленькій кухоньці біля мийки стояла велика чашка з чаєм, а на поличці над мийкою – жерстяні слоїки з найрізноманітнішими, невідомими Харрі назвами чаю: «Oolong Теа», «Anji Bai Cha Теа». Вони пройшли далі. На стіні у вітальні Харрі побачив світлину гори, йому видалось, ніби то К2 [45], гімалайська серійна убивця.
– Перевіриш? – спитав Харрі, киваючи на двері з сердечком, і попростував туди, де, на його думку, мала бути спальня. Він глибоко зітхнув, натиснув ручку й штовхнув двері.
Постіль не розстелена. У кімнаті прибрано. Вікно ледь розчинене, геть не чутно запаху клею, повітря свіже, як подих дитини. Харрі почув, як хазяйка стала в одвірку за його спиною.
– Дивно, – пробурмотіла вона. – Я ж чула їх уночі. А пішов лише один.
– Їх? – перепитав Харрі. – Ви впевнені, що людей було декілька?
– Упевнена. Я чула голоси.
– А скільки їх було?
– Наче троє.
Харрі відчинив платтяну шафу.
– Чоловіки? Жінки?
– На жаль, у мене не настільки добрий слух.
Одяг. Спальний мішок та наплічник. Ще одяг.
– А чому ви все-таки гадаєте, що їх було троє?
Хазяйка зніяковіла.
– Стукіт. Наче вони теє… Ви ж розумієте…
– Але ж голосів не було?
Хазяйка поміркувала:
– Ні, жодних.
Харрі вийшов з кімнати й з подивом зауважив, що Кая досі стоїть перед дверима у ванну. І стояла вона якось дивно: ніби в обличчя їй дув сильний вітер.
– Щось не те?
– Та ні, – відповіла Кая невимушено. Аж занадто невимушено.
Харрі підійшов і став поряд.
– У чому річ? – спитав він, притишивши голос.
– Я… маю проблему із зачиненими дверима.
– Гаразд… – відповів Харрі.
– Я не жартую…
Харрі кивнув. І саме тієї миті почув звук. Звук відміряного часу, строку, що вичерпується, секунд, що спливають, – швидкі, гарячкові краплини води, котра не те щоб тече й не те щоб крапає. Кран за дверима. Харрі знав, що не помиляється.
– Стій тут, – наказав він.
І штовхнув двері.
Перше,
[45] К2 – гора в Пакистані, 8611 метрів над рівнем моря.
