Заїкатися почав. Гарпагон відшептав, спасибі йому, розумникові…
Відставивши миску, мисливець на демонів дивився на скарбівничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, і не жертвою, а ловцем. Ні, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що він побачив його крізь щілинку тоді, тринадцятилітнім шмаркачем.
Не те, до чого звик, а те, чого не сподівався.
– Мені цей сон і досі сниться. Я через нього вчитися почав – від зубів одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плоті туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повірите – донині…
Піднебесся зробилося чорним-чорним. Зірки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардійці, обговорюючи свої любовні та військові пригоди. Фиркали коні. Ріка вирувала на перекатах: аж сюди чутно.
– Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собі доводити: не боюся! Ні крапельки не боюся! Куди тільки не ліз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучі Нори… Доведу, заспокоюся, подрімаю собі нишком на лаврах. Аж тут знову сниться… Смішно, еге ж?
– У мене теж сон, – замість відповіді повідомив Матіас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. – Сниться, начебто Агнеса померла.
Венатор зітхнув.
– Не треба, Матті. Агнеса померла давним-давно. І це не сон.
Приватдемонолог, золота голова, посміхнувся так само криво, як заледве перед ним – мисливець на демонів.
– Не треба, Фарте. Я не божевільний. Просто сниться… Я потім підхоплююся, геть спітнілий, і радію. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, і все буде добре… А потім згадую. Так, сон. І всетаки… У кожного свій страх, панове.
Від іншого багаття до них поспішав капрал із теплими плащами.
CAPUT III
у якому герої прибувають до славного міста Брокенгарца, знайомляться з «еталонним» життям курфюршества, Август Пумпернікель захоплюється, Матіас Кручек спростовує постулат, і всі беруться за виконання своїх обов’язків
– Ідилія, – резюмував Кручек.
Він дивився з вершини пагорба на місто, що розкинулося внизу. Мета поїздки тішила зір. Місто було не таке вже й мале, хоча здавалося іграшковим, мало не льодяниковим. Стіни жовтого каменю виструнчилися вгору, зубчасті башточки з бійницями та червоними ковпаками були схожі на капелюшки підосичників. Спиці вузьких вуличок радіально розходилися від центральної площі-маточини з будівлею ратуші на ній. Строката мозаїка дахів, труби, вітродуви у вигляді рибок чи носатих диваків, зграї голубів…
Скарбівничий повчально підняв палець.
– Гармонія – в доцільності й порядку.
– Угу, – кивнув приват-демонолог. – Особливо здалеку. А зблизька, мабуть, виявиться, як скрізь. Від стічних канав сморід, прислужники ледачі, в готелі кишма клопів. А вечорами – п’яні бійки та шляхетні дуелі, які мало чим відрізняються…
Конец ознакомительного фрагмента.
