освоєного людиною! О! – написане розпливлося, заливаючи стіни смоляними патьоками.
Згасли світильники.
Засичали ґноти в лампадах.
Крізь непроглядну темінь – лише зірки мерехтіли над головами та світилася крейда в дивовижній руці! – арифмети тремтіли, з’юрмившись у центрі зали. Вони прагли ввійти в заспокійливу медитацію, бо помічали, що найпростіші формули їм більше не підвладні. Плюс збився, мінус затинався, а за дужки не вдавалося винести навіть сміття з хати.
Ділення на нуль! – і то не викликало колишньої огиди.
Рука зупинилася. Їдкий запах поту накрив бенкетуючих. Крейда зашаркала по чорних-чорних стінах. На кожній заяріло по троє слів: палаючих, пломінких. Август Пумпернікель не знав мови, у лоні якої народилися ці слова, але зміст їхній був йому безперечно ясний.
Більше нічого рахувати.
Більше нема чого обчислювати.
Більше ні до чого додавати й віднімати, множити й ділити, бо шлях від умови до розв’язку пройдено відтепер та навіки, а нових шляхів нікому прокладати.
Підсумок підбито.
– О!
От і все, що залишилося від гармонії.
Стогін переляканих істот.
Юнак тремтів, благаючи смерті. Йому здавалося, що він потрапив на останні сторінки підручника, туди, де чекають безжальні вбивці – відповіді на питання, і страшнішого фіналу він не міг придумати.
Слова на стінах догоріли й погасли.
Лише ворушилася над головою рука велетня.
– Я прокинувся від холодного поту, панове.
Скарбівничий узяв із рук гвардійця миску з паруючою печенею. Кивнув головою на знак подяки, поставив поруч із собою і взяв чашу з вином. Зазвичай помірний, він одним духом випив півкелиха й лише після цього звів очі на співрозмовників.
Ні, маги не сміялися.
Пумпернікель був вельми вдячний їм за це.
– Декому я розповів про той сон, – хлопець утяг голову в плечі, немовби в темному піднебессі вже намітився контур велетенської долоні. – Дехто зрозумів, дехто приховав посмішку або знизав плечима. Що ж, кожному своє. Додам тільки, що то був перший випадок, коли я побачив жахливу руку, яка підбиває підсумок. Перший, але не останній. Незабаром я помітив: якщо розповісти про видіння кому-небудь, воно втікає від мене. Спасибі, сьогодні я матиму спокійну ніч.
Знайомий гвардієць приніс ще дві миски й стосик коржів. Потім вояк повернувся до ескорту біля багаття, і його хрипкий баритон приєднався до виспівування хором пісеньки «Миленька С’ю».
– Скільки вам тоді було років? – запитав мисливець на демонів.
– Вісімнадцять.
– На п’ять років старший за мене…
– У якому розумінні?
Венатор посміхнувся.
– У розумінні дня зустрічі з великим страхом. Мені було тринадцять… Певен, мій страх такий самий смішний,
