дитинка… Ростити треба вдвох. Тож чекатимемо на тебе…
Андрій здогадувався про це, але з вуст Даринки це прозвучало так проникливо, що він мимоволі опустився на коліна і притулився до живота дружини.
– Не тривожтеся, рідні мої… А хто ж вас захистить, як не я? – шепотів розчулено і, підвівшись з колін, обціловував личко Даринки.
Вранці побратимів проводжали в дорогу тільки мати Тетяна і Даринка.
На подвір’ї так само діловито, як і завжди, походжав півень, вишукуючи на землі якусь поживу, а тоді скликав до себе курей, і ті прожогом кидалися на його клич. Гуси й качки ґелґотали кожен про своє, пташине, та вискубували пір’я, причепурюючись до нового дня. Свиням та вівцям взагалі не було діла до людей: одні верещали, щоби їм закрили пельку якимось харчем, а другі завжди мали заняття – пошарпати одне одному боки…
Андрій вивів Орлика за ворота, а за ним – Ярема зі своєю Зірочкою, яка йшла, повертаючи голову в бік Буйка, що також спантеличено дивився їм услід. Андрій повернувся до Буйка і, обійнявши його, тихо промовив:
– Залишайся вдома… Мій братик буде тебе вигулювати і доглядати…
Кінь сумовито поглядав на Андрія, а коли козак, прощаючись, притиснувся до його щелепи, закивав головою і застиг, понуро опустивши голову. Заходилися прилаштовувати до кульбак дорожні торби і зброю, а Даринка старанно допомагала Андрієві кріпити їх мотузками. Мати щось там вкладала Яремі. Коли приготування були закінчені, Андрій зайшов до хати, поцілував Миколку і, обійнявши ще раз жону, попрямував до воріт.
Андрій з Яремою вже третій день були в дорозі, впевнено їхали тим же шляхом, котрим поверталися взимку на Самарщину. Останній місяць весни 1649 року видався теплим, і прохолода настигала їх тільки під ранок, зволожуючи одяг росою. Вода в річках ще не встигла прогрітися, але хлопцям то була не завада. Завжди знаходилося чисте плесо, де можна було обмитися та вдосталь розім’яти м’язи, плаваючи у водиці, що бадьорила. Було в козаків і риболовне приладдя, та вони не рибалили, бо ж домашнього харчу вистачало. Під вечір дійшли до Кременчука і, привітавшись із перевізниками, як з давніми друзяками, почали домовлятися про нічний притулок. Вони добре пам’ятали гостинність рідні П’ятибратів. Закортіло їм опісля ночівлі просто неба надійного прихистку у добрих людей. На лівому березі Дніпра, неподалік від перевозу, був пристойно обладнаний гостинний двір, і хлопці вже без сумніву довірили своїх скакунів конюшим.
Смачно повечеряли з оковитою від П’ятибратів і, допоки не смеркло, вийшли прогулятися до перевозу, де в цей час починалися торги рибою. Рибалки зі своїм уловом та метушливі бабці позаймали всі місця довкола величезного плоту. Угледівши двох козаків, почали наперебій вихваляти свій товар. Тут насправді вирувало рибне царство – Андрій, який бачив на своєму віку багато риби, такого розмаїття ще ніде не зустрічав. Крамарі не скупилися, пропонували скуштувати в’яленої, прикопченої
