ледве не заволали від невідомості, а Ярема підняв шаблю і готовий був рубанути нею.
Раптом неподалік заіржав Орлик і, кумедно скакнувши, опинився поміж куделею і готовими до всього хлопцями. Тут і спала полуда з очей. Тепер козаки побачили, що перед ними стоїть звичайний собі кінь, впряжений у віз, а Орлик грайливо треться об його гриву.
– Кого це нечиста носить ночами? – злісно закричав Андрій, а Ярема підбавив перцю, вилаявшись у той бік.
Почули якесь бурмотіння, і перед ними виникло двоє розпатланих, як і їхній кінь, хлопчаків.
– Дядечки, не лупцюйте нас… Ми поснули, а наша Мурашка відв’язалась і завезла бозна-куди!
Андрій розглядався на цих скуйовджених хлопчаків, вирізняючи їхні риси, які було вже видно в обрисах світанку. Позаду хлопчаків з’явилася жіночка, і по ході було видно, що молода та рухлива.
– Хто це вночі по людях шмаляє? Ви що, з печі попадали, гайдамаки зашорохані? – лаялась вона, виходячи з темряви.
Нарешті стала поміж дітлахами та козаками.
Друзі мовчки розглядали матір тих однакових хлопчаків, що нервово била себе по щиколотках пугою. На якусь хвильку запанувала мовчанка, а тоді Андрій випалив:
– Коня треба тримати на прив’язі, коли спати вкладаєтесь!.. Гайдамака вже й голови б ваші постинав спросоння!
Жіночка промовчала хвильку і промовила з придихом:
– Та воно ваша правда… Заїхали ми, куди й не гадалося. Мо’, помиримося?..
Хлопчаки у цей час якось смішно водили головами – то на матір, то на козаків, які ще тримали у руках зброю.
Після цих слів смаглявої, схожої на циганку жінки Підлужний стояв, зосереджено дивлячись на неї, не міг збагнути з вимови, хто вона є. Побачив, що і Ярема знетямлено поглядає на незвичайну мандрівницю, зиркає й у бік Андрія.
– Миритись, миритись!.. Не будемо битись! – почали стрибати і кричати обидва хлопчаки. У друзів нарешті минула лихоманка від непевності, й вони дружно розсміялися.
Через хвильку вже реготали всі, а Орлик з Мурашкою, винуватицею нічного переполоху, перестали тертися і, вишкіривши зуби, поглядали на людей.
Через якийсь час під цим же розлогим дубом задиміло вогнище і недавні «ворогуючі сторони» варили щербу, щиро заправлену рибою. Хлопчаки Станко з Мілком вертілися навколо козаків, а то забігали десь подалі. Схвильована Розена – так звали нову знайому – бігла шукати дітей, і вони, випереджаючи матір, неслися до вогнища, немов бісенята. Коли вже вариво от-от мало бути готовим, Розена, пригрозивши дітям пугою, наказала сидіти на місці. Та вони знову знайшли собі забавки: то витягали в козаків шаблі з піхов, то тягнулися за пістолями, що були заткнуті за чересом, а то просто тикали у вогнище цурпалками, а коли ті починали горіти, гасили їх у казанку зі щербою. Ярема, спробувавши щерби, весело оголосив, що можна снідати, і зрадів, можливо,
