цього шепотіння, вони немовби стали ближчими одне одному, долоні Розени почали торкатися його лиця, губ, пестити шию та груди. Він зробив спробу піднятися і відповісти на її пестощі, але жінка притримала його двома долонями, прошепотіла ще раз на вухо:
– Яремку, побудь… Дай мені відчути тебе, твою силу і чоловічу міць…
Від цих слів, що немов мед стекли з жіночих вуст, Віктор Ярема відчув, як став наповнюватися силою та міццю. Вона нахилилася до його вуст і, не цілуючи, почала водити по них своїми пекучими губами та злегка прикушувати їх. Долоні її потяглися до пружного живота Яреми, і він, несподівано для самого себе, почав вигинатися і ловити дотики її пальців. За якусь мить він уже відчував повну владу нічної чарівниці над собою, забувши, що це та Розена, яку вони з Андрієм відштовхували від себе. Вона, взявши руку чоловіка у свою міцну долоню, підвелася і, не випускаючи руки, повела Ярему тихою ходою, спрямовуючи його у бік золотавого нічного очевидця подій – місяця.
Вони опинилися на галявині, вкритій світлом місяця, де до щему в грудях розносилися пахощі трав і скошеного сіна, заворожуючи Ярему доконечно. Ставши з боку небесного світила, яке щедро осявало все навкруги, він поглянув на обличчя жінки, яка стояла поряд, здригнувся від неземної краси золотавого лиця Розени. З його вуст зірвалися слова, які самі виникли десь із глибини тіла чи самої душі:
– А ти не така вдень, Розенко… Ти заполонила моє серце і душу. Хочу відчути тебе…
Тільки тепер вони злилися у сподіваному цілунку, і Ярема не скільки сам впивався у пекучі вуста, як Розена своїми обвивала його губи і немовби пила з його вуст цілющий життєдайний напій. Якимось рухом руки, немов подихом теплого буревію, вона скинула з його плечей кунтуш, який упав на скошений стіжок сіна під ногами.
– Яремку, лише ти за мене уболівав… Ніхто не розгледів мій смуток самотності. Живу минулим і турботою про дітей, – тихо вимовила Розена і, не випускаючи чоловіка з обіймів, опустилася на кунтуш.
Вони лежали вдвох на козацькому кунтуші, й тільки тепер вона дала волю Яреминим рукам, що почали пестити її гнучке тіло, і коли він доторкнувся до вінчика її грудей, вона легенько взяла його долоню і, притулившись до неї губами та цілуючи її, поклала туди ж. Яремині руки не затримались на вінцях, які миттєво затужавіли, і його чоловіча снага потягла до кладію жіночої суті – живота, що грав від жаги. Від тіла Розени, що судомно здригалося, він запалився ще могутнішою чоловічою снагою.
– Розеночко, Розеночко, квітко благості… Забери мою силу… – шепотів у солодкому вирі почуттів Ярема.
Її душа, забута всіма, прагнула злитися з добрим і люблячим чоловіком, і рука допомогла йому потиху дістатися, куди так жадав, та не насмілювався…
Зорі на небосхилі вже непомітно перемістилися, мандруючи далі, а місяць сріблястим сяйвом безсоромно сяяв просто над галявиною, де розкошувала нестримна любов.
Ярема милувався
