Коли одібрані зібралися під дашком, до них з’явився Назарій Гарячий, саме так назвався той чоловік. Поміж стояками піддашшя висіла широченна дошка, зафарбована у цегляний колір, і Назарій почав виписувати на ній літери, по черзі просив прочитати. Тут і знайшовся один горе-козак, що хотів бути письменним… Глянувши на літеру, опустив голову і почвалав вправлятися туди, де потрібна сила.
Закінчивши з літерами, Назарій Гарячий заходився вимальовувати числові знаки і запитував усіх про їхнє значення. Коли підійшла черга відповісти козакові Порубаю, той також, кивнувши на прощання головою, полишив товариство.
– З цього часу кожен має звати свого товариша паном. І відгукуйтеся, почувайте себе хоч підляшками… А хто дотягує – то і шляхтичем, – з посмішкою говорив Назарій.
Козаки, які не могли довго сидіти на одному місці, втупившись у щось або слухаючи чиїсь теревені, почали реготати та штовхати один одного. Давши на який час волю своїм підопічним, Назарій підняв угору правицю, і всі затихли. Коли вдарив паличкою по дошці, козаки примовкли, здивовано поглядаючи на Гарячого.
– Хлопці, ви – не простацькі вояки! Тож поводьтеся поважно, звикайте. Вам треба буде з посполитими зноситися… Ох, як розкусять вашу козацьку душу – шкіру на паски розпустять!
Тепер і зовсім запанувала тиша, тільки дехто з козаків перезирався зі своїми товаришами та знизував плечима.
Іван давно вже передбачав своє недалеке майбутнє і з посміхом поглядав на ремствування своїх побратимів. Та що козакам значив той Назарій… Більшість відчули шкірою кінець своїм особистим вольностям. Прагнення до свободи жило в їхніх душах, і його шкода було втрачати.
От піднявся з колоди ще один козарлюга і мовив до Назарія:
– Пане учителю! Я ото тільки й знав одну літеру, що мені тицьнули, а решти і не видів зроду, тож я піду…
Навчитель хотів щось сказати Тенеткові, та втримався і лише кивнув головою, мовляв, іди! Запанувала тиша, і Гарячий, оглянувши всіх, повів далі:
– До тепла привчимося до ляських манер та вчитимемося рахувати коней, людей, допитувати правди з бранців, узнавати наміри їхніх воєвод…
Так злинув цей погожий весняний день, і вже присмерком Іван дістався до своєї гірки, взяв під вузду вірного коня і важкою ходою дійшов до хати.
Довго цього вечора не могли заснути дві душі, що люблять одна одну, міркували, як облаштувати рід паравану[13], та гадали, яке буде ім’я в малюка. Обоє бажали хлопчика. Іван умовляв Марію назвати ім’ям свого батька, що загинув при нападі татар, захищаючи матір та його, малого Іванка.
Десь у хвилину відвертості Іван зізнався Марії, що після Великодніх свят він з повинності піде у ляські вотчини – на вивідини. Марія вислуховувала його, затамувавши подих. Потім, скинувши гнітючий тягар з душі, притиснулася до чоловіка і завмерла.
– Іванку!
Рід паравану – місце в хатині для маляти.
