а чоловіка мого забили, бо нас боронив…
Друзі стояли мовчки, дивлячись то на Розену, то на хлопчаків, що носилися верхи на паличках один за одним.
– Без мужів зараз половина баб’ячого племені лишилася… Не притягнемо ж ми всіх за собою у Чигирин. А воювати хто буде? – закінчив розмову Ярема, і козаки взялися прив’язувати торби до кульбак.
Тут з боку Крюкова показалися два вози: один однокінка, а другий – великий, з високим шатром та під тягою двох коней-біндюгів. Побачивши ці вози, Андрій почав спішно готуватися до від’їзду і кинув Яремі:
– Скоріше рушаймо… Циганське плем’я показалося… Нам ще старих ворожок перед дорогою бракувало!
Розена також угледіла циган і якось судомно вп’ялась рукою у повід Орлика.
– Андрію, Яремо! Не лишайте мене зараз, змилуйтесь… Лячно мені. У мене діти!.. – почала вимовляти слова, перекручуючи їх на якийсь свій лад.
– Що за маячня? Ану відчепися! – сердито мовив Андрій і висмикнув повід із жіночої руки.
Хлопчаки, побачивши материн клопіт, вчепилися в її поділ і заверещали такими голосами, як і вночі, після пальби з пістоля. Андрій з Яремою стояли немов заворожені, а тим часом перший віз наблизився. З нього зіскочили два цигани і впевнено попрямували в їхній бік.
– Ані руш ближче! – рішуче вигукнув Віктор Ярема і потягнувся до пістоля.
Прибульці зупинилися. Один з чоловіків, показавши рукою на Розену, промовив:
– Смирніше будьте, козаки! Ми до своєї… Нашим жувінам[9] нема чого бути з козаками. Їдьте собі… Барон забере її до ромелів!
Тут в їхній бік різко повернулася Розена. Відкинула назад волосся і сварливо заволала:
– Я не вашої крові, ромели! У мене болгарська кров, і ваш барон мені – не барон. Ідіть ви собі під кінський хвіст!
Ромели стояли, ошелешено дивлячись на несамовиту жінку, а тоді, неначе з дишлом у шиї, повернулися й рушили до свого воза. З нього вже встигло злізти декілька циганчат, які, побачивши, що не все гаразд, немов горобенята, позаскакували під шатро, а старий циган вйокнув на коней. Два вози покотилися далі, й друзі, зрадівши такому завершенню події, застрибнули на коней. Та не так легко було відчепитися від такої бідової жінки. Вона рішуче стала перед Орликом і вчепилася у вузду. Андрій натягнув повід і пришпорив коня, але той лише підняв передні ноги, а з місця не рушив.
– Розено, геть з дороги, добром благаю! У козацькому війську жінкам немає місця! – ще раз зло викрикнув Андрій.
– А ми в козаки і не збираємося… Ми до Чигирина з вами! Туди люди йдуть – і ми там не пропадемо! – усміхаючись, промовила Розена, а хлопчаки стояли, слухняно потупивши очі.
– Хай їдуть за нами… Дідько з ними! Будуть десь неподалік… Згодна, Розено? – чомусь заступився за жінку Ярема.
Андрій ще раз вилаявся, а тоді махнув рукою в їхній бік і з притиском вигукнув:
– На сто сажнів
Жувіна – жінка по-циганськи.
