вчорашній вечір, обоє зареготали і в добрім гуморі наблизилися до плоту. Ярема, піднявшись на стременах, заволав до перевізників:
– Хто за старшого, підійдіть до гетьманського вістового! – і показав на Андрія, який виправився в сідлі, гордовито роззираючись.
Підбіг молодий парубійко і запитливо підняв голову на Андрія:
– Я, пане вістовий… Зранку за старшого!
– Як звешся, хлопче? – звернувся до нього Андрій.
– Мнушком звуть усі… І ви так звіть, – відповів хлопець, все ще стоячи із задраною головою.
– У нас нагальна справа до Богдана від Полтавського полку. За платню, а не задарма, першим плотом відправиш нас до Крюкова! – поважно звернувся Підлужний до хлопця, і той розуміюче закивав головою.
– Та не мнися… Пришли хлопчаків за кіньми, а ми дим пустимо, в дорозі треба надолужати! – по-дружньому звернувся до нього Ярема.
Через хвильку підбігли молоді парубчаки і повели коней до плоту.
Андрій з Яремою побачили, що на пліт почали заводити коней, і, сховавши люльки, заспішили до своїх скакунів. Незабаром почулися голоси з того берега: «Рушай! Рушайте!..» І вони рушили.
Після прибуття народ поспіхом звільняв пліт і розбрідався навсібіч. Від’їхавши від перевозу, Ярема почав чмихати, поглядаючи на Андрія, а тоді не витримав і зі сміхом промовив:
– Через тебе, дідька, люльку запалив… Так і тютюну на мене не настачиш. Фігурою себе відчув…
Та й Підлужний не залишився в боргу, «наказавши» Яремі догоджати йому в дорозі як старшому.
Притомившись задовго до вечора, хлопці знайшли місце, придатне для відпочинку, і заходилися облаштовуватися вечеряти. У торбах було повно риби, і кожному не терпілося поласувати копченим сомиком. Дубовий гай з розлогими деревами та джерельце в ярку прихиляли на добрий настрій та безтурботність. Стриножені коні походжали неподалік, пофоркуючи від смакоти духмяної трав’яної паші. А при заході сонця з боку порожевілого небосхилу, від ближнього ярочка, обізвалися ранні соловейки, зрідка заводячи несміливі трелі, а потім ненадовго змовкали, неначе збирали більше цінителів їхнього співу.
Та тільки-но сонце сховалося десь за далеким обрієм, як навколо хлопців заспішили засвідчити про себе й інші істоти, що жили в цьому гайку. Важко було розчути в цій какофонії різноголосих співів і голосів близькі серцю солов’їні трелі. Хлопці сиділи, обіпершись спинами об стовбур кількасотлітнього дуба і, смакуючи сомиком, витали думками там, куди їх направляла молодецька душа. Крізь несамовите тріскотіння степових цвіркунів інколи долинали людські голоси, а то прилітали з далечини уривки пісень про зрадливе щастя дівоче. Дочекавшись, поки коні вже неохоче хрумкотіли щелепами і частіше трусили вуздечками, хлопці присвиснули, і вірні скакуни зупинились поряд. Андрій напоїв Орлика і прив’язав
