перейшли через невеликий потічок. Трохи піднялися під гору і опинилися біля оселі сусідів. Обоє разом зупинилися, глянули у бік своєї хати, яка виднілася наче на долоні.
– Побілимо хату до Великодня… Поглянь, як узимку облупилися стіни! – промовила Марія, пригорнувшись на хвильку до чоловіка.
Постукали по клямці дверей, і назустріч їм вийшов господар. Із-за його спини виглядала жіночка.
– Прошу до нашої господи, – запросив чоловік.
Коли гості переступили поріг, подав руку, назвався Сергієм, а дружину звали Клавдією.
– Я Іваном називаюся, а мою Марію ви вже знаєте! – голосно промовив гість.
Запросили до вечері, яка парувала у двох горщиках. Побіля одного вже сиділи найменші, тримаючи напоготові дерев’яні шпичаки.
– У нас все пісне до самої Паски, а сьогодні – галушки… Присідайте, – гостинно запрошувала Клавдія.
Марія поклала на стіл згорток з їжею, промовивши:
– Тут є м’ясце… Дітям не гріх підкріпитися. Вони ж ростуть. А старшеньким від Івана – гарні сорочечки…
Іван з Марією також взяли шпичаки, почали обережно настромлювати гарячі галушки. Смакота неймовірна… Малеча впоралася із їжею перша. По черзі заглядали у череп’яний горщик, сподіваючись угледіти на його дні ще хоч одну галушку. Та тут батько суворо поглянув у їхній бік, і хлопчаки один поперед одного загуркотіли на піч, проте звідти відразу почали виглядати їхні біляві голівки.
Батьки та гості після вечері перехрестилися у куток до образів, а двоє старших синів прибрали зі столу та повсідалися на покуті біля ікон. Звісно, що поміж сусідами потекла розмова – про весну, що настала, про обсаджування грядок та про важкі часи, які чекали людей у скорій війні, про неї ж тільки й було розмов поміж людьми. Коли почали говорити про нову ворожнечу з Польщею, Сергій пішов у закуток за піччю, дістав шаблю і два мушкети. Потім гордовито розклав усе на піл і почав розповідати про військові походи проти татар, у яких брав участь. Старші хлопці повсідалися на піл напроти батька, а малі з печі тягнули голівки, боячись проґавити хоч одне слово з батькових вуст.
Клавдія інколи підкидала гостре слівце, коли примічала, що чоловік занадто вже «розкозакувався», проте була цілком згодна, коли він, розгарячившись, розповідав про визволення з полону Клавдїї. Вона бачила його завзяття та рішучість у бійці. Коли батько попрохав старшого синка черпнути йому із шаплика водиці, своє слово встигла вставити і Клава:
– Це все істина! Я його тоді й запримітила побіля Інгулу. Багато люду визволили, а він мене розгледів…
Дітлахи при цих словах схвально кивали, а в меншенького навіть сльози по щоках покотилися. Він заторохтів дзвінким голоском:
– Мамцю, мамцю, а ми би топтали ряст[14], якби татко вас не відвоювали? А як він узнав, що ви – наша мамця?
Почув Сергій ці слова
Топтати ряст – жити.
