Південної Америки, про які ми знаємо, – це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори, своєю чергою, брали ці історії від інків (більше просто не було від кого, адже саме інки виявились останніми, кого іспанці застали на Новій Землі). Як ти думаєш, Лео, свідчення інків можна вважати правдивими?
– Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, – обережно мовив Левко, – але…
Ґуннар Іверс далі сипав порівняннями:
– Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру, в якій до цього хтось жив. Що ти робиш першою чергою? Правильно – починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, міняєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки – це ті ж самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, у цьому випадку – інками. – Чоловік перервався і залпом допив пиво. – Ви ніколи не задумувалися, що вся сучасна історія – це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринули у забуття, навіть якщо були більш «просунуті» у порівнянні з агресорами. Завойовник, який підминав під себе якийсь народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, але найчастіше – присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, але повторюю ще раз, – у голосі з’явилися нетерплячі нотки, – Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо будували не інки. Сини Сонця, відверто кажучи, були хріновими будівничими. Усе, що вони вміли робити, – це воювати.
Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара і різко спитав:
– А ви хто?
Старий сконфузився, але відповів без заминки:
– Я художник. Я пишу картини.
Семенове запитання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до того, що казав швед:
– Ґуннаре, думайте, що хочете, але ваші докази непевні. Це лише припущення.
– Це не припущення.
– Це припущення, – стояв на своєму хлопець. – Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести правоту або ж хибність ваших суджень. Я певен, можна знайти інше пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні не існує жодного об’єктивного доказу на користь того, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.
Ґуннар увесь напружився:
– Власне, я підходжу до того, заради чого почав цю розмову, адже йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ існує, Лео. І він не один.
Левко стулив рота.
– Що за доказ? – поцікавився Семен.
– Паїтіті.
– Тобто? Міфічні руїни?
– Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш розвинутим народом. Як Мачу-Пікчу – ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.
– Звідки
