style="font-size:15px;"> – Далі не поїду, – мотав головою індіанець.
– Що він каже? – Сатомі обернулась.
Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння тонких стовбурів і листя, – це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою втулили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20–25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався дістатись місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла Тора не було.
Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:
– Я не розумію, Атаучі…
– Туди не можна, – різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.
– Чому?
– Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад.
Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.
– Він відмовляється везти нас далі.
– Чому? – скинув брови українець.
– Не говорить. Каже, туди просто не можна.
Левко окинув човняра презирливим поглядом.
– То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.
Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.
Хлопці попідстрибували.
– Ей!
– Агов!
– Ти що робиш?
– Стій. – Росіянин схопив індіанця з руку. – Почекай. – Мотор заглух. – Що ти хочеш?
– Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене – у протоки ніхто не плаває! Ніколи.
– Ми докладемо зверху двісті песо, – запропонував Семен.
Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.
Атаучі завагався і невдовзі промовив:
– Ні.
Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:
– Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.
Цього разу – довша пауза, але в кінці та ж відповідь:
– Ні.
Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:
– Я хочу запропонувати йому чотириста песо.
– Понад ті, що ми вже заплатили? – розкрив рота Ян.
– Так.
– Ти здурів! – обурився Левко.
– Інакше
