сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»
Левка від кучугури спорядження відділяло заледве три метри. Силует схилився, потім опустився навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець з-під приспущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається у їхніх речах.
«Це несправжнє. Не наяву. Це просто сон!»
Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? У якийсь момент Левку знову захотілося закричати, але він боявся поворухнутись і тим самим видати себе. Боявся пересвідчитися, що таємничий гість йому не верзеться.
Левко так і не відкрив на повну очі. Він просто не захотів. Що більше він намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чортиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це уві сні, аніж здійняти тривогу і зійтися віч-на-віч із тим, хто вклякнув біля рюкзаків. Людський мозок – великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.
Склепивши повіки, хлопець із головою зарився у спальний мішок. Через хвилину він відключився, поринувши у повноцінний сон…
…Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. Подивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було роздивитися. Не розбереш навіть, чи є воно, те обличчя. Почекавши якийсь час, незнайомець підвівся і позадкував до лісу. Небавом він зникнув там, звідкіля прийшов.
XXXIX
31 липня 2012 року, 07:32 (UTC-55)
Мадре-де-Діос
Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дров під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував нічний кошмар. І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сновидіння. Обдивившись рюкзаки, частково складені намети, спальники, він пішов чистити зуби.
Повернувшись, Левко відважився спитати:
– Нічого дивного вночі не помітили?
– Ти про що? – звела очі Сатомі.
– Мені здалося, хтось лазив по табору.
– Ти серйозно? – спитав Ян.
Сьома перестав шнурувати кросівок і завмер, дослухаючися, що українець скаже далі.
– Не знаю, може, приснилося, – невиразно пробубнів Левко.
– Я вставав відлити о пів на четверту ранку, – випростався Семен.
– Мабуть, то був ти, – кисло всміхнувся Левко. Його підмивало спитати, чи Сьома наближався до наплічників, чи присідав і нишпорив у них, але язик не повернувся. Так іноді легше. Хоч і неправильно.
– А ти злякався?
– Ледь не перефарбував штани в коричневе.
Ніхто не відреагував на жарт, мабуть, через тон, яким він був проказаний.
Сатомі розливала окріп по чашках. Левко пройшовся по табору, не замислюючись над тим, що робить,
