з непізнаним артефактом, прикрашена незвичною символікою. Але це було не все. У кутку стояла величезна штучна рослина, яка зовсім не приховувала таємничість цього місця. Стіни, завішані плакатами Лейкерс, штучна рослина та дивна атрибутика – все це вочевидь не співпадало за настроєм між собою, однак саме цей контраст приваблював та зачаровував. Проте, справжня таємниця цього кабінету ховалася глибше та, не дивлячись на всі спроби господаря відволікти гостей яскравими кольорами та сучасними офісними меблями, я відчував як морок та зло пронизує кожен закуток цього місця. Тут народжувалися місії, які могли визначити долю всього світу, неможливо було залишитися байдужим до цих відчуттів.
Невідомий сів за стіл та назвався:
– Вітаю ще раз, мене звати Едвард Голден. Я обіймаю посаду начальника відділу безпеки Дробайла. У місті ви мене ніколи не побачите, я не виходжу нагору. Через це мене ще називають "Кріт", бо я завжди під землею. Ви, як я розумію, відомі вже на все місто Даніель та Ангела? Радий познайомитися.
Він піднявся та простягнув руку, аби закріпити знайомство. Але він чомусь здається мені підзрілим, на рівні передчуття, щось не дає мені розслабитися поруч з цим чоловіком, тож я не дуже охоче тисну йому руку. З награною посмішкою, яку я відшліфував ще в молодших класах, я повернувся на місце, спостерігаючи за Ангелою, яка з цілковитою довірою та широкою посмішкою стискає долоню Едварда Голдена. Лише на долю секунди він кинув на мене підозрілий погляд, але я помітив. Цей чоловік стовідсотково щось приховує та, напевно, він зрозумів, що я це розпізнав. Мені здається, що я добре вмію помічати різні мімічні помилки людини, які вона робить мимоволі. Можливо, через те, що я занадто довго тренував власні м'язи обличчя, коли у школі хотів приховати своє справжнє "я", щоб ніхто не подумав, наче зі мною щось не так. Тоді мені здавалося, що краще приховувати емоції. Хай там як, але цей чолов'яга точно щось недомовляв.
Розмова продовжилася нашими історіями, він уважно слухав, а коли коментував ту чи іншу ситуацію, спостерігав за моєю реакцією. Ніхто цього, звичайно, не помітив. Своїми репліками він намагався продемонструвати почуття гумору, шукаючи мій погляд у цей момент. Зазвичай так роблять, коли хочуть виявити симпатію до себе. Це легко перевірити, варто лише сказати якийсь жарт у компанії та звернути увагу, хто у цей момент дивиться на тебе. Людина, яка прагне зблизитися з тобою, або вже близька тобі, мимоволі зверне на тебе свій погляд. Тож, його дії були мені зрозумілі. Я не витримав, піднявся з-за столу та сказав:
– Що ти приховуєш, Кроте?
Ніхто не очікував такого, нависла тиша. Я відчував на собі здивовані погляди. Едвард поправив краватку, ковтнув слину та з-під лоба подивився на мене. Та за мить його погляд пом'якшав і, посміхнувшись, він відповів:
– З чого ти взяв, що я щось приховую? – Едвард.
– Дійсно, Дене, ти чого?… – запитала Ангела.
– Не намагайся мене обдурити, я спостерігав за тобою увесь цей час, ти вочевидь намагаєшся щось приховати. – стрімко відповідаю
