хотів було заперечити, що він ще не вирішив, чи вступатиме до товариства москвофілів, але доктор Король живо потиснув йому руку.
– Радий, що наші ряди поповнюються такими людьми, – говорив він. – Отець розповідав про вас багато хорошого, Теодоре. Як, до речі, вас по-батькові?
– Ми не звиклі до цього, – пробурмотів Теодор.
Він був спантеличений таким поворотом розмови, коли без нього самого його таки зарахували до поки що незнайомого йому товариства.
– Микитович, – підказав Лев Саламон.
– Отож, Теодоре Микитовичу, радий вітати у вашій особі ще одного представника Кам’янки Лісної у нашому товаристві. Гадаю, ми ще неодноразово побачимось. Якщо у вас виникнуть якісь проблеми, ласкаво запрошую вас до себе у контору. Чим зможу – допоможу.
Теодорові нічого не залишалося, як подякувати і покинути школу. На подвір’ї на нього чекали друзі.
– І що ти вирішив? – запитав Осип.
– А ви?
– Ми більше сюди не прийдемо, – за всіх відповів Михайло.
Засмужний кивнув головою.
– А ти?
Теодор розповів про останню розмову зі священиком.
– І що ти вирішив?
– Мені нікуди діватися, – сказав Теодор. – Не можу підвести отця.
– Ну, дивись, – мовив Максим. – Роби, як знаєш. У мене, приміром, на такі діла немає часу. Сам знаєш: городи, коні, ліс.
Життя, тим часом, протікало своїм руслом. Вже засіяли спраглу до зерна землю, природа, змучена довгими холодами, якось одразу вибухнула неймовірною зеленню і, неначе злякавшись цього, завмерла цвітом.
Якось перед Зеленими святами Теодор зустрів Палазю Панько, яка поверталася додому з городу. Між молодими людьми вже давно була симпатія, яка, однак, не переростала у щось більше. Засмужний, згадавши раптом, що йому вже двадцять п’ять років, несподівано для Палазі, та й для самого себе, сказав:
– Палазю! У неділю я прийду зі сватами.
Дівчина від несподіванки відкрила рота, враз почервоніла й опустила очі.
– Присилати сватів чи виженеш?
Палазя так і стояла з похиленою головою, нічого не говорячи, лише ледь помітно кивнула.
– От і добре! – зрадів Теодор. Він чомусь боявся, що дівчина відмовить йому. – Іди додому, підготуй батьків. А я скажу своїм.
На цьому розійшлися. Теодор повагом крокував додому, неначе «порадний» господар, а Палазя побігла поділитися радісною звісткою з мамою.
Пробігаючи повз ворота Процівих, вона наштовхнулася на Семка. Від несподіванки дівчина скрикнула:
– Фу, злякав!
Проців задоволено усміхнувся.
– Куди так спішиш? – загородив він дорогу.
– Семку, пусти!
– Пущу, якщо прийдеш в неділю на танці. Прийдеш?
Палазя якщо і ходила на танці,
