і маячня! Все це порожні балачки й відговори слабких людей! А ти ж не слабкий?
– Ні, я не слабкий!
– Ти ж не безхребетний?
– Ні, я не безхребетний!
– Ти ж могутній, величний і боєздатний!
– Так, я могутній, величний і боєздатний! – І я вже ледь не луплю себе кулаком у груди.
– І ти кидаєш театр! Тим більше той театр, у якому працюєш!
– І я кидаю театр, у якому я працюю! – з пафосом погоджуюся із власною сутністю.
– І стаєш на свій справжній шлях! Шлях письменника й пасіонарія молодої нації!
– Письменника й пасіонарія молодої нації!
– Ну от, нарешті, ми й порозумілися! – видихає моя Суть. – Запам’ятай: ніякий ти не артист! Бо артист, то людина підневільна, залежна й продажна. Ти – митець! І маєш стати незалежним. Будь письменником, художником, співаком, але завжди роби те, що ллється з твого серця, а не те, до чого примушують тебе обставини. Якщо відчуваєш, що життя обплутує тебе, що обставини звужують твій життєвий простір і заважають вільно творити, – рви все геть і тікай простовіч. А головне – не бійся. Бог все бачить, і він тобі допоможе! – отак проказувала до мене моя Суть. – А тепер лишається єдине – покаятися в усіх гріхах і ступити на новий, призначений тільки тобі шлях…
– І це ще не все? – питаю я налякано, бо чесно гадав, що наша розмова добігає кінця.
– Звичайно, не все, – відповідає Суть, – без сповіді далі не можна. Треба всі гріхи залишити у минулому…
– Добре, – схиляю покірно голову під умовний омофор моєї власної Суті і на деякий час заклякаю у роздумах, з чого краще розпочати каяття.
Було у мене наразі одне дуже важливе питання, у якому я в першу чергу хотів покаятися, але вирішив його відкласти на потім і розпочав свою спокутну бесіду з різних дрібниць. Згадав власний гнів, брехню, поодинокі і нечисленні випадки мастурбації, лінощі, раптові приступи зневіри, словоблуддя, марнославства, пияцтва, побутової невідповідальності, але добратися до суті найважливішого питання мені так і не вистачало сил. Суть моя тим часом терпляче вичікувала і, коли я зробив розлогу паузу, нарешті промовила: «Ну?» Зібравшись на силах, я нарешті вичавив з себе:
– Перестав довіряти попам…
– Що-що? – наче недочувши, перепитала Суть, хоча я певен, що зробила вона це навмисне, аби я трохи голосніше із рішучою твердістю в голосі повторив:
– Перестав довіряти попам!
Тут треба зазначити, що мої стосунки з релігією останнім часом складалися неоднозначно, і через це я мав певний душевний неспокій та емоційну розхристаність. Однак коротенько й по порядку…
Охрестився я самостійно тоді ж, як повернувся з армії, і зробив це абсолютно свідомо, бо саме в армії мав необмежений доступ до сучасної періодичної літератури (паралельно зі співами в хорі, нарядами та читанням радянських патріотичних віршів зі сцени я ще служив поштарем), а в списку видань, до яких я мав доступ, були не тільки популярні газети
