й бачу під собою цілий світ. Долини, ріки, море та далекі кораблі на рейді. Тільки, що це?! Мої вороги – скажений натовп митців усіх рангів і мастей – викочують чи то гармату, чи то катапульту і закладають у неї масивний чорний камінь… «Смерть йому! Смерть!» – вони накручують грубезні канати, і от я вже бачу, як камінь повільно, мов у рапіді, летить мені в голову і зараз розтовче довбешку. Іншого виходу нема! Рвучко кидаюсь уперед у самісіньку прірву й спершу стрімголов лечу вниз, а потім розумію, що тіло моє набуває дивної сили, яка дозволяє йому триматися в повітрі. Щосили змахую руками, мов крилами, долаючи опір повітря. Змахую й просуваюся вперед. Спочатку повільно, але що далі, то все легше й легше. І от, уже піднявшись до самих хмар, я знову відчуваю ту божественну легкість. Оскаженілий натовп митців лишається десь там далеко внизу, і я один у безкрайому морі лагідних і теплих хмар.
«Лечу… Дивлюся, аж світає… Край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає… Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють…» Аж – гульк! Летить мені назустріч Шевченко. Саме той, що Великий поет, а не той, що молодий футболіст.
– Вітаю вас, Тарасе Григоровичу! – чемно вітаюся.
– Здрастуй, здрастуй, парубче. Ти ким будеш? – зупиняється біля мене Великий Кобзар.
– Та я ж нащадок ваш! Син славних лицарів запорізьких, січових стрільців і гайдамаків онук. А ще батько мене називає «бандерівцем», бо я усім серцем люблю Україну й бажаю їй світлої та щасливої долі. А в принципі, артістішка жалюгідний, пристосуванець і годованець Великого Державного Театру… Проте «Вогонь в мені невгасимий, Одвічний дух!».
– Е-е-е-е, парубче, Тичину цитуєш… – перериває мене Кобзар.
– Так, люблю я його, Тарасе Григоровичу. Дуже до душі мені його: «Молодий я, молодий, Повний сили та відваги! Гей, життя, виходь на бій, – Пожартуєм для розваги!» Як він там?
– Та зараз вже нічого… Відпустило… А за совєтів геть зовсім погано було. Ледь не кожного дня у труні перевертався, як його великим пролетарським поетом називали…
– Ну а вам як живеться, Тарасе Григоровичу? – набираюся я нахабства й запитую про його потойбічну долю.
– Та якось так, – непевно знизав плечима великий поет. – Так якось… На Землі всі люди уярмлені у тіло своє ледаще. А тут – все інакше… Тут всі образи земні, сварки там, ненависть – все таким мізерним видається… Гумору більше треба й іронії до усього земного. Я от про царя стільки віршів написав… Ущипливих! Ми коли тут їх з ним пригадуємо, аж за животи хапаємося від сміху. А він мене на Землі за ті вірші в солдати упік… Зараз кається, негідник, коли ми з ним по чарці смиконемо… З чаркою, до речі, на Землі треба бути обережним, он я, дивись, у шістдесят першому на свій день народження перебрав – і теє, серце не витримало… А за Україну я радий усією душею й серцем! Тільки от незрозуміло: нащо по всіх усюдах порозвішували мої портрети? Хіба я Маркс чи Енгельс з Леніним?
