Одні порожні похваляння… А в сухому підсумку, як каже Мєндєлєєв, зеро?
– Та ми ж тільки на початку шляху, шановний Тарасе Григоровичу… – почав я белькотіти про важкий стан справ у сучасному мистецтві. – Країна, знаєте, лежить у руїні, і тільки молода травичка непевно пробивається над згарищем…
– Ну, от і пензлюй працювати! Чого тут прохолоджуєшся? Давай! Вперед! Піздуй на хуй!
Кобзар досить сильними, цупкими руками ухопив мене за плечі й розвернув до себе спиною. «Зараз або виїбе, або пєндєля дасть!» – пролетіло у голові, і, щоб збити Кобзаря з пантелику, я поставив йому провокаційне питання:
– Де ви так навчилися модерно лаятись, Тарасе Григоровичу?
– Життя примусило! – суворо проказав він і через нетривку паузу додав: – Із Стусом часто спілкуємося, він мені про мордовські табори, я йому про казахів… отак одне одного табірного сленгу й повчаємо… Піздєц, канєшно, Росія-матушка заєбала!!!
По тих словах вигукнув:
– За Вільну, Соборну, Незалежну Україну! – а потім тихенько додав: – Єбісь-провалісь ти, падло молоде, якщо Україну з гівна не витягнеш, прокляну! – і дав мені підсрачника такої сили, що полетів я далеко-далеко і летів довго-довго, аж поки не втрапив у якусь річку. Почувся мені плюскіт води попереду, і я побачив перед собою водоспад, злякався і прокинувся…
– Тш-ш-ш-ш, – зашипіла на мене дружина, що висаджувала нашу донечку на горщик. – Дитину не розбуди!
Донечка, дарма що мала всього півтора рочки, уже була привчена вночі раз чи два ходити на горщик, навіть не розплющуючи уві сні оченят.
– Котра година?
– Пів на третю. Спи давай, – озвалася дружина.
І наснився мені тієї ночі такий сон, що буцім стою я в пустелі і навколо цілком даліанський пейзаж – пісок і небо, жовте й блакитне, і якісь покручені чорні стовбури дерев, наче поточені радіацією, ламають чітку лінію обрію. І відчуваю я приблизно те, про що писав Іздрик. «Знання і розуміння». Я знаю все, я розумію все. І подумки звертаюся до вищих сил допомогти мені зрозуміти шлях свій. І небеса, здається, чують мене, бо поволі, наче з пустельного марева, починає проявлятися переді мною величезна золота піраміда. Підмурок її складають дванадцять дорогоцінних каменів, а вся вона зроблена зі щирого золота й діамантового скла. Всі обрії і вітри, сонце, зорі, небеса, всі струмені й проміння вільно вливаються і витікають з неї. «Це Золота піраміда Духу, – проказує мені невидимий голос. – Заходь у неї і сповісти всім, хто там є, про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ!» Я роблю перший крок і, здається, зливаюся з Золотою пірамідою Духу. Тепер вже всі вітри, сонце, зорі й небеса, всі струмені і повітря так само легко вливаються в мене і виходять назовні. Тіло моє набуває пружності, кожен крок стає вивіреним і свідомим, і я вирушаю назустріч своєму призначенню. Невидима рука відкочує великий камінь онікс з підмурівка, й через вузький отвір я заходжу досередини. І те, що я бачу, жахає
