авалося, що вона не бачить його. Жінка дивилася крізь нього в порожню ніч. Просто її затримало щось, і вона казала:
– Пустіть мене!
Равік відразу помітив, що вона не повія. І не п’яна. Він ледь попустив пальці, і жінка могла б вирватись, якби хотіла, але вона, мабуть, і не помітила цього. Равік трохи почекав.
– Ну справді, куди ви? Так пізно самі, в Парижі! – ще раз спокійно спитав він і відпустив її плече.
Жінка мовчала, проте не рушила з місця. Здавалося, що, зупинившись, вона вже не мала сили йти далі.
Равік прихилився до поруччя мосту. Він відчув під руками вологий дірчастий камінь.
– Не туди, бува? – Він кивнув головою вниз, де сіруватим полиском мерехтіла Сена, що неспокійно напливала на темну тінь мосту Альма.
Жінка не відповіла.
– Надто рано, – мовив Равік. – Надто рано й надто холодно. Тепер листопад.
Він витяг пачку сигарет і пошукав у кишені сірників. На картонці їх виявилось тільки два, і він обережно схилився, щоб прикрити долонями полум’я від легенького вітру, що повівав від води.
– Дайте й мені сигарету, – ледь чутно попросила жінка. Равік випростався й простяг їй пачку.
– Алжірські. Чорний тютюн. Їх курять солдати інтернаціонального легіону. Мабуть, надто міцні для вас. Інших я не маю з собою.
Жінка похитала головою і взяла сигарету. Равік підніс їй запаленого сірника. Жінка курила швидко, глибоко затягуючись. Равік викинув запаленого сірника за поруччя. Він летів у темряві, наче крихітна падуча зірка, й погас, аж як досяг води.
На міст поволі в’їхало таксі. Водій пригальмував, глянув на них, трохи почекав, тоді додав газу й поїхав далі мокрою, з чорним полиском бруківкою авеню Ґеорґа П’ятого.
Равік раптом відчув, що він страшенно стомлений. Він цілий день напружено працював і не зміг заснути. Тому й вийшов знов надвір, щоб випити чогось. І тепер, у вологій холоднечі пізнього вечора, втома зненацька важким лантухом упала йому на голову.
Він глянув на жінку. Навіщо, власне, він її затримав? З нею щось, сталося, безперечно. Та яке йому діло? Хіба він мало бачив жінок, з якими щось сталося, а надто вночі, надто в Парижі? Йому тепер було до всього байдуже, він хотів хоч кілька годин поспати.
– Ідіть додому, – сказав він. – Чого вам треба в таку пору надворі? Ще вскочите в якусь халепу.
Він звів комір плаща й повернувся, щоб іти далі. Жінка дивилася на нього, наче нічого не розуміла.
– Додому? – перепитала вона.
Равік здвигнув плечима.
– Додому, до свого помешкання, в готель – як хочете, так і називайте. Куди завгодно. Чи вам забаглося попасти в поліцію?
– У готель! О Господи! – простогнала жінка.
Равік зупинився. Знов комусь нікуди поткнутися, подумав він. Можна було здогадатися наперед. Завжди те саме. Вночі не знають, де їм дітися, а вранці зникають, перше ніж ти прокинешся. Тоді вони знають, куди їм іти. Одвічний, банальний розпач, навіяний темрявою, що приходить і минає разом із нею. Равік кинув сигарету. Наче йому самому той розпач не в’ївся в печінки!
– Ходімо кудись, вип’ємо по чарці горілки, – сказав він. Так було найпростіше. Він потім заплатить і піде, а вона тим часом надумає, що їй робити.
Жінка невпевнено ступила крок і спіткнулася. Равік підтримав її за руку.
– Стомилися? – спитав він.
– Не знаю. Мабуть, стомилася.
– Так, що не можете заснути? – Жінка кивнула головою.
– Буває. Ходімо. Я вас підтримуватиму.
Вони рушили по авеню Марсо. Равік відчув, що жінка опирається на нього. Так, ніби падає і мусить за щось триматися.
Вони перетнули авеню Петра Першого Сербського. За перехрестям починалась вулиця Шайо, а віддалік проти мокрого, навислого неба невиразно бовваніла темна Тріумфальна арка.
Равік показав на вузенькі освітлені двері пивнички.
– Сюди… Тут ми щось роздобудемо.
Це був шоферський шинок. Усередині сиділо кілька таксистів і дві повії. Таксисти грали в карти, а повії пили абсент. Вони зміряли жінку швидким поглядом і байдуже відвернулися. Старша гучно позіхнула, а молодша знічев’я заходилася підфарбовувати губи. У глибині коридору молодший офіціант, іще зовсім хлопчак з обличчям розлюченого щура, саме посипав тирсою плитки й почав замітати. Равік із своєю супутницею сіли до столика біля входу. Так було зручніше – можна швидше піти. Він навіть не скинув плаща.
– Що ви питимете? – спитав він.
– Не знаю. Байдуже що.
– Дві
