урочисто кидав виклик надмірові білого. Вебер сидів у передопераційній біля лакованого сталевого столика й щось записував. Сестра кип’ятила інструменти. Окріп булькав, світло неначе сичало, лише тіло, що лежало на столі, було цілком байдуже – його вже ніщо не хвилювало.
Равік мив руки рідким милом. Мив люто й запекло, ніби хотів здерти з них шкіру.
– Паскудство, – промимрив він сам до себе. – Хай би його все чорти забрали!
Операційна сестра гидливо глянула на нього. Вебер підвів голову.
– Спокійно, Ежені! Всі хірурги лаються. А надто як щось не вдалося. Ви мали б уже до цього звикнути.
Сестра кинула в окріп пригорщу інструментів.
– Професор Пер’є ніколи не лаявся, – ображено мовила вона, – а проте врятував чимало людей.
– Професор Пер’є оперував на мозку. Найтонша, віртуозна техніка, Ежені. А ми патраємо животи. Це зовсім інше. – Вебер згорнув свої записи й підвівся. – Ви чудово працювали, Равіку. Та що зробиш, коли перед тим орудував партач.
– А все-таки часом можна щось зробити.
Равік витер руки й закурив сигарету. Сестра з мовчазним докором відчинила вікно.
– Браво, Ежені, – похвалив її Вебер. – Ви завжди дотримуєтесь приписів.
– Я маю в житті певні обов’язки. І не хотіла б, щоб мене висадило в повітря разом із операційною.
– Чудово, Ежені. Аж на серці спокійніше стає.
– Дехто таких обов’язків не має. І не хоче мати.
– Це закид вам, Равіку! – засміявся Вебер. – Краще вшиваймося звідси. Ежені вранці дуже войовнича. І робити нам тут більше нічого.
Равік глянув на сестру, що мала в житті певні обов’язки. Та безстрашно зустріла його погляд. Окуляри в нікельованій оправі робили її пісне обличчя якимось неприступним. Вона була людиною, як і Равік, але навіть дерево здавалося йому ріднішим за неї.
– Вибачте, – сказав він. – Ваша правда.
На білому столі лежало те, що кілька годин тому було ще надією, подихом, болем і тремтливим життям. А тепер це був тільки нечутливий труп, і людина-автомат, яка звалася сестрою Ежені й пишалася тим, що ніколи не робила в житті помилок, прикрила його простиралом і повезла геть. Такі всіх переживуть, подумав Равік, денне світло не любить цих дерев’яних душ, тому забуває про них, і вони живуть дуже довго.
– До побачення, Ежені, – сказав Вебер. – Виспіться сьогодні як слід.
– До побачення, докторе Вебере. Дякую, пане докторе.
– До побачення, – сказав Равік. – Вибачте за лайку.
– Всього найкращого, – крижаним голосом відповіла Ежені.
Вебер пирхнув.
– Чавунна вдача.
Надворі був сірий ранок. Вулицею торохтіли машини, що забирали сміття. Вебер звів комір.
– Гидотна погода. Підвезти вас, Равіку?
– Ні, дякую. Я хочу прогулятися.
– В таку сльоту? Я можу поїхати повз ваш готель. Це майже по дорозі.
Равік похитав головою.
