занадто м’які, контрастують із двома складками, що йдуть від носа до кутиків рота. Над правим оком – довгий зубцюватий шрам, що губився у чубові.
Телефонний дзвінок вивів його з задуми.
– От чорт! – На мить він забув геть усе. Таке з ним часом бувало, він цілком поринав у свої думки. А тут ще й ця жінка. – Я йду! – гукнув він. – Ви злякалися? – Він зняв трубку. – Що? Так. Добре… так… звичайно, так… усе буде гаразд… так. Де? Добре, я негайно йду. Гарячої кави, міцної… так…
Равік дуже обережно поклав трубку і, задумавшись, присів на край канапи.
– Я мушу йти, – сказав він. – Негайно.
Жінка відразу підвелася. Вона похитнулась і схопилася за стілець.
– Ні, ні… – На мить Равіка зворушила її покора. Вона була готова до всього. – Ви можете лишитись. Спіть. Мені треба вийти на годину чи на дві, не знаю, на скільки. Лишайтесь.
Равік надягнув плаща. На мить у нього майнула підозра, але він зразу ж відігнав її. Ця жінка не крастиме. Не така вона. Тих він знав дуже добре. Та й що тут украдеш?
Він уже був біля дверей, коли жінка спитала:
– Можна мені піти з вами?
– Ні, не можна. Лишайтесь тут. Беріть, що вам іще буде треба. Як хочете, то лягайте на ліжко. Коньяк у шафі. Спіть…
Він повернувся, щоб іти.
– Не вимикайте світла, – квапливо попросила його жінка.
Він відпустив дужку дверей і спитав:
– Боїтесь?
Вона кивнула. Равік показав на ключа.
– Замкніть за мною двері й витягніть ключа. Унизу є запасний, я відімкну ним.
Жінка похитала головою.
– Не в тім річ. Але прошу вас, лишіть світло.
– Он що! – Равік уважно подивився на жінку. – Я й не думав вимикати його. Нехай горить. Я все це знаю. Колись сам пережив такі часи.
На розі Акацієвої вулиці йому трапилося таксі.
– Вулиця Лорістон, чотирнадцять. Швидко!
Водій розвернув машину й поїхав по авеню Карно. Коли вони переїздили авеню де ла Гранд Арме, з правого боку вигулькнула маленька машина на два місця. Вони б неодмінно зіткнулись, якби бруківка не була така мокра й слизька. Від раптового гальмування зустрічну машину занесло на середину вулиці, і таксі мало не зачепило її радіатором. Легенька машина закрутилася, мов карусель. То був маленький «рено», за кермом сидів чоловік в окулярах і в чорному капелюсі. За кожним поворотом видніло його бліде обурене обличчя. Нарешті машина перестала крутитись і помчала до Тріумфальної арки в кінці вулиці, немов до велетенської брами в пекло, – маленька зелена комашка, з якої висунувся білий кулак і погрожував нічному небові.
Водій таксі обернувся.
– Ви коли бачили таке?
– Бачив, – відповів Равік.
– Ще й нап’яв такого капелюха! А жене вночі машину, як навіжений.
– Він мав право, бо їхав головною вулицею. Чого ж ви лаєтесь?
– Авжеж, мав! Тому
