маску… і тебе охоплює безглузда, безсила лють… як можна все це пояснити… та й що тут пояснювати? Равік закурив другу сигарету.
– Їй було двадцять один рік, – сказав він.
Вебер змахнув хусточкою з вусів блискучі краплі.
– Ви працювали бездоганно. Я б так не зміг. А що там, де вже поорудував якийсь партач, не було чого рятувати, не ваша вина. Де б ми опинилися, якби думали інакше?
– Так, – мовив Равік, – де б ми опинилися?
Вебер сховав хусточку до кишені.
– Після всього, що вам довелося пережити, ви мали б стати в біса загартованим.
У Равікових очах блиснула іронія.
– Людина ніколи не стає загартованою. Вона може тільки багато до чого звикнути.
– Я це й мав на увазі.
– Але є таке, до чого ніколи не звикнеш. Важко сказати чому. Даймо, що через каву. Може, й справді мене кава так наструнчила. А ми подумали, що це хвилювання.
– Кава була добра, правда?
– Дуже добра.
– Готувати каву я мастак. Я передчував, що вона вам буде потрібна, тому сам приготував її. Це не те чорне пійло, що готує Ежені, правда?
– Нема що й рівняти. Готувати каву ви справді мастак.
Вебер сів у машину, ввімкнув мотор і висунувся з вікна.
– Може, я все-таки вас підкину, га? Ви, певне, страшенно стомлені.
Тюлень, подумав Равік, не слухаючи його. Здоровий тюлень. Ну то й що? Чого мені все це верзеться? Вічно ця роздвоєність – думаєш про одне, а в голові крутиться інше.
– Я не стомлений, – сказав він. – Кава мене підбадьорила. Виспіться добре, Вебере.
Вебер засміявся. Під чорними вусами блиснули білі зуби.
– Я вже не лягатиму спати. Піду садити тюльпани й нарциси.
Тюльпани й нарциси, подумав Равік. На кругленьких грядках між посипаними жорствою стежечками. Тюльпани й нарциси – оранжево-золотаве буяння весни.
– До побачення, Вебере, – сказав він. – Про все решту ви потурбуєтесь?
– Авжеж. Я вам подзвоню ввечері. На жаль, гонорар буде невеликий. Нема про що навіть говорити. Дівчина була вбога і, мабуть, не мала родичів. Та ми ще перевіримо.
Равік відмахнувся рукою.
– Дівчина дала Ежені сто франків. Мабуть, це все, що в неї було. Отже, ваших двадцять п’ять.
– Добре, добре, – нетерпляче мовив Равік. – До побачення, Вебере.
– До побачення. Зустрінемося завтра о восьмій ранку.
Равік неквапом рушив вулицею Лорістон. Якби було літо, він сів би десь на лавці в Булонському лісі проти сонця й бездумно дивився б на воду та на зелені дерева, поки не вляглося б напруження. Потім поїхав би до готелю й ліг спати.
Він зайшов у бістро на розі вулиці Буасьєр. Коло прилавка стояло кілька робітників та водіїв вантажних машин. Вони пили гарячу чорну каву, вмочаючи в неї булочки. Якусь
