– Жінка глянула йому в вічі. – І тепер ще не знаю. Знаю тільки, що мушу щось зробити. Знаю, що не можу втекти.
– Це вже багато. – Равік узяв плаща. – Я вас проведу вниз.
– Не треба. Скажіть мені тільки… – Вона затнулася, шукаючи потрібних слів. – Може, ви знаєте… що треба робити… коли…
– Коли що? – не зразу спитав Равік.
– Коли хтось помре, – видушила з себе жінка й заплакала. Вона не хлипала, тільки плакала, майже нечутно.
Равік почекав, поки вона трохи заспокоїться.
– У вас хтось помер? – Вона кивнула головою.
– Учора ввечері? – Вона знов кивнула.
– Ви його вбили?
Жінка витріщила на нього очі.
– Що? Що ви сказали?
– Ви вбили його? Коли ви питаєте мене, що вам робити, то повинні сказати й це.
– Він помер! – розпачливо крикнула жінка. – Раптово… – Вона затулила обличчя руками.
– Він хворів? – спитав Равік.
– Так.
– У вас був лікар?
– Був… але він не хотів лягати в лікарню.
– А вчора лікар приходив?
– Ні. Приходив три дні тому. Він його… він вилаяв лікаря й не схотів, щоб той лікував далі.
– А ви не покликали іншого?
– Іншого ми не знали. Ми тут тільки три тижні. Того нам викликав офіціант… А він більше не схотів лікуватися в нього… казав… йому здавалося, що він сам себе краще…
– Що в нього було?
– Не знаю. Лікар казав, що запалення легень… але він не повірив… казав, що всі лікарі дурять… крім того, вчора йому стало краще. Тоді раптом…
– Чому ви не відвезли його до лікарні?
– Він не хотів… казав… що я зраджуватиму його, коли він буде в лікарні… він… ви його не знаєте… з ним нічого не можна було вдіяти.
– Він ще й досі в готелі?
– Так.
– Ви повідомили господаря, що сталося?
– Ні… Коли він раптом затих… і стало так тихо… і його очі… я не витримала і втекла.
Равік згадав, що було вночі. На мить йому стало ніяково. Але що вже сталося, те сталося, і тепер йому було до того байдуже, і цій жінці також. Особливо жінці. Минулої ночі їй до всього було байдуже, важило тільки одне: витримати. Життя складається не з самих сентиментальних прикладів. Лавінь, почувши, що його дружина померла, провів ніч у публічному домі. Повії врятували його, а зі священиками він би пропав. Це можна розуміти або не розуміти. Пояснювати тут нічого. Але якщо вже розумієш, то це накладає на тебе певні обов’язки.
Равік узяв плаща.
– Ходімо! Я йду з вами. Він був вашим чоловіком?
– Ні, – сказала жінка.
Господар готелю «Верден», гладкий чоловік без єдиної волосини на голові, зате з фарбованими чорними вусами й чорними густими бровами, стояв у вестибюлі. За ним вишикувались офіціант, покоївка і касирка, пласка, як дошка. Господар, безперечно, все вже знав, тому, побачивши жінку, відразу накинувся на неї. Обличчя його почервоніло, він
