прийде, такий закон. І від вас залежить, щоб нікому нічого не впало в око. Та й не це вас турбувало. Ви боялися, що від вас утекли й вам доведеться влаштовувати все самому. Даремно боялися. Крім того, ви тремтіли за свій рахунок. Вам його оплатять. А тепер я хочу оглянути мерця. Потім подбаю про все інше.
Равік пройшов повз господаря.
– Який номер? – спитав він у жінки.
– Чотирнадцятий.
– Вам нема чого йти зі мною. Я все зроблю сам.
– Ні. Я б не хотіла тут лишатися.
– Буде краще, як ви більше нічого не побачите.
– Ні. Я не залишусь тут.
– Що ж, ваша воля.
Кімната була низька й виходила вікнами на вулицю. Біля дверей зібралося кілька покоївок, коридорних та офіціантів. Равік відтіснив їх убік. У кімнаті стояло двоє ліжок. На тому, що біля стіни, лежав чоловік, жовтий, застиглий, наче воскова статуя святого, з чорним кучерявим волоссям, у червоній шовковій піжамі. Руки в нього були складені на грудях. Біля нього на нічному столику стояла маленька дешева дерев’яна фігурка мадонни. На її обличчі залишилися сліди губної помади. Равік узяв її в руки й побачив із зворотнього боку напис: «Маdе in Germany». Равік перевів погляд на мертвого – на губах у нього не було помади, та й на вигляд він був не з таких. Очі в нього були наполовину розплющені, одне більше, ніж друге, і це надавало обличчю виразу цілковитої байдужості, наче на ньому застигла вічна нудьга.
Равік схилився над мерцем. Спершу він оглянув пляшечки з ліками на столику, потім обстежив тіло. Жодних слідів насильства. Він випростався.
– Як прізвище лікаря, що приходив сюди? – запитав він у жінки. – Ви знаєте його?
– Ні, не знаю.
Равік глянув на неї. Вона була дуже бліда.
– Сядьте. Отам на стілець у кутку. І сидіть. Є тут той офіціант, що викликав лікаря?
Він глянув на обличчя людей, що з’юрмилися біля дверей. У всіх був той самий вираз: страху й жадоби.
– Цей поверх обслуговує Франсуа, – сказала прибиральниця, що тримала в руках мітлу, немов списа.
– Де Франсуа?
Офіціант проштовхався наперед.
– Як прізвище лікаря, що приходив сюди?
– Бонне, Шарль Бонне.
– Ви маєте номер його телефону?
– Пассі, двадцять сім сорок три. – Офіціант погортав свій записник.
– Добре. – Равік помітив серед людей у коридорі обличчя господаря. – Зачинімо краще двері. Чи вам хочеться, щоб сюди збіглася ціла вулиця?
– Ні! Ану геть звідси! Всі до одного! Чого ви тут стовбичите й гайнуєте час, за який я вам плачу!
Господар вигнав своїх підлеглих і зачинив двері. Равік підійшов до телефону. Спершу він зателефонував до Вебера і хвилину поговорив із ним. Тоді набрав номер, що його назвав офіціант. Бонне був у своїй приймальні. Він підтвердив те, що сказала жінка.
– Він помер, – мовив Равік. – Ви б не могли приїхати й виписати довідку про смерть?
– Він вигнав мене. І дуже образив.
