знаєте якийсь готель, де б хотіли оселитися?
– Ні.
– Тут поблизу є один, схожий на цей. Невеличкий, чистий і цілком пристойний. Ви можете в ньому непогано влаштуватися. Готель «Мілан».
– А я не могла б перебратися в той готель, де… у ваш готель?
– В «Інтернасіональ»?
– Так. Я… бачите… я вже його трохи знаю… Все-таки краще, ніж щось зовсім незнайоме.
– То готель не для жінок, – сказав Равік.
Ще цього бракувало, подумав він. Мешкати в тому самому готелі! Я ж не нянька для хворих. І потім… може, вона гадає, що я вже маю якісь обов’язки перед нею? Таке буває.
– Я б вам не радив перебиратися в «Інтернасіональ», – сказав він гостріше, ніж хотів. – Він завжди переповнений. Утікачами. Краще йдіть у «Мілан». Якщо вам не сподобається там, ви зможете будь-коли переїхати.
Жінка подивилася на нього. Равік відчув, що вона прочитала його думки, і йому стало соромно. Та краще хай буде хвилину соромно, ніж потім весь час неспокійно.
– Добре, – мовила вона. – Ви правду кажете.
Равік звелів знести валізи в таксі. До готелю «Мілан» їхати було всього кілька хвилин. Він найняв номер і піднявся з жінкою нагору. То була кімната на третьому поверсі, обліплена шпалерами з вінками троянд. У ній стояло ліжко, шафа, стіл і два стільці.
– Влаштовує вас? – спитав він.
– Так. Дуже гарна.
Равік глянув на шпалери: вони були страхітливі.
– Принаймні тут ясно, – сказав він. – Ясно й чисто.
– Так.
Принесли валізи.
– Ну от, усе ваше тут.
– Так. Дякую. Дуже дякую.
Жінка сіла на ліжко. Обличчя її було бліде і змарніле.
– Лягайте спати. Ви зможете заснути?
– Спробую.
Равік витяг з кишені алюмінієву капсулу й витрусив із неї кілька таблеток.
– Ось вам ліки, щоб заснули. Запийте водою. Ковтнете зараз?
– Ні, згодом.
– Гаразд. Ну, то я піду. Найближчими днями навідаюся. Спробуйте якомога швидше заснути. Ось адреса похоронного бюро, часом би вам треба було ще щось від нього. Самі не йдіть. Думайте про себе. Я навідаюся до вас. – Равік на мить завагався, тоді спитав: – Як вас звати?
– Маду. Джоан Маду.
– Джоан Маду. Добре, я запам’ятаю.
Він знав, що не запам’ятає і не навідається. А тому, що знав це, то намагався вдати щире бажання прийти знов.
– Краще я все-таки запишу, – сказав він, витягаючи з кишені блокнот із рецептами. – Може, запишете самі? Ось тут. Так буде простіше.
Жінка взяла блокнот і записала своє ім’я та прізвище. Равік глянув на аркушик, видер його і сховав у бокову кишеню плаща.
– Негайно лягайте спати. А завтра видно буде. Це банальні, заяложені слова, але вони правдиві. Тепер вам найбільше потрібен сон і трохи часу, щоб оговтатись. Розумієте?
– Так, розумію.
– Ковтніть
