style="font-size:15px;"> Температурний аркуш над ліжком був новий і порожній. Стояло тільки прізвище й адреса. Люсьєна Мартіне, Б’ют Шомон, вулиця Клавель.
Обличчя дівчини було аж сіре проти білої подушки. Напередодні ввечері їй зроблено операцію. Равік обережно послухав серце. Тоді випростався.
– Краще, – сказав він. – Переливання крові зробило маленьке диво. Якщо вона витримає до ранку, то буде надія на одужання.
– Добре, – сказав Вебер. – Вітаю вас. Я не сподівався на успіх. Пульс сто сорок, тиск вісімдесят, кофеїн, корамін… ще трохи – і кінець.
Равік здвигнув плечима.
– Нема з чим вітати. Просто вона прибула до нас раніше, ніж та з позолоченим ланцюжком на нозі. Оце й усе.
Він накрив дівчину.
– Другий випадок протягом тижня. Коли так піде далі, ваша клініка стане рятівним притулком для дівчат, яким роблять невдалі аборти на Б’ют Шомон. Та, перша, здається, також була звідти?
Вебер кивнув головою.
– Авжеж, і також із вулиці Клавель. Мабуть, вони знали одна одну й побували в тієї самої акушерки. Навіть прибули сюди в той самий час, увечері. Добре, що я ще захопив вас у готелі. Я боявся, що ви вже кудись пішли.
Равік глянув на нього.
– Коли мешкаєш у готелі, то ввечері звичайно кудись ідеш. Сидіти самому в номері не дуже весело. Особливо в листопаді.
– Можу собі уявити. То чого ж ви мешкаєте в готелі?
– Зручно. І легко загубитися. Ти собі сам і водночас не сам.
– Вам це подобається?
– Подобається.
– Це ви могли б мати й десь-інде. Якби, наприклад, найняли собі невеличку квартиру, було б те саме.
– Можливо. – Равік знов нахилився до хворої.
– Ви згодні зі мною, Ежені? – спитав Вебер.
Операційна сестра глянула на нього.
– Пан Равік ніколи не найме квартири, – відповіла вона холодно.
– Доктор Равік, Ежені, – поправив її Вебер. – У Німеччині він був головним хірургом великої лікарні. Мав багато вище становище, ніж я.
– У нас… – почала сестра, поправляючи окуляри.
Вебер замахав руками.
– Годі, годі! Це ми знаємо. В нас не визнають чужоземних дипломів. Яка дурниця! Але звідки вам відомо, що він не найме квартири?
– Пан Равік – пропаща людина, він ніколи не матиме власної домівки.
– Тобто як? – вражено спитав Вебер. – Що ви кажете?
– Для пана Равіка немає вже нічого святого. Ось у чім річ.
– Браво, – сказав Равік. Він і далі був схилений над хворою.
– Ви чули таке, Равіку? – Вебер вражено втупив очі в Ежені.
– Спитайте його самого, пане докторе. – Равік випростався.
– Ви влучили в ціль, Ежені. Та коли в людини немає вже нічого святого, для неї все знов стає святим і по-людянішому. Тоді вона починає
