відразу. Через кілька років. Я там маю приятеля.
– Ти до нього часом їздиш?
– Рідко. Він мені інколи пише. Звичайно, на іншу адресу. Він одружений, але його дружина в лікарні. Сухоти. Проживе щонайбільше рік або два, кажуть лікарі. Тоді він буде вільний.
Равік підвівся.
– Хай Бог благословить тебе, Роландо. Ти маєш здоровий глузд.
Вона довірливо усміхнулася, погоджуючись із ним. На її ясному, свіжому обличчі не було й сліду втоми, ніби вона щойно встала. Вона знала, чого хоче. Життя не мало для неї ніяких загадок.
Надворі був білий день. Дощ перестав. На розі вулиць, наче невеличкі броньовані башти, стояли пісуари. Портьє вже не було, ніч розтанула, почався день, і юрми людей тиснулися біля входів у метро, ніби то були отвори, в які вони кидалися, щоб принести себе в жертву похмурому підземному богові.
Жінка злякано підвелася на канапі. Вона не крикнула, тільки здушено зойкнула, сперлася на лікті й завмерла.
– Не бійтеся, – сказав Равік. – Це я. Той самий, що привів вас сюди кілька годин тому.
Жінка полегшено відітхнула. Равік бачив її нечітко: електричні лампочки й ранок, що заповзав у вікно, сповнювали кімнату бляклим, хворобливим світлом.
– Мабуть, уже можна погасити, – мовив він і натиснув на вимикач.
Він знов відчув, як хміль м’якими ударами б’є йому в скроні.
– Хочете снідати? – спитав він.
Равік устиг забути про жінку, а коли брав унизу ключа, то гадав, що вона вже пішла. Він радо б спекався її. Він чимало випив, лаштунки свідомості розсунулися, ланцюг часу з брязкотом розірвався, і його обступили владні, безстрашні спогади та мрії. Він хотів бути сам.
– Хочете кави? – спитав Равік. – Тут тільки її і вміють готувати.
Жінка похитала головою. Він уважніше приглянувся до неї.
– Що сталося? Тут хтось був?
– Ні.
– Але щось мало статися. Ви дивитесь на мене, як на примару.
Жінка ворухнула губами.
– Запах, – насилу вимовила вона.
– Запах? – не зрозумів Равік. – Горілка не пахне. Вишнівка і бренді також. А сигарети ви самі курите. Що ж вас налякало?
– Я не про це…
– О Господи, а про що ж?
– Це той самий… той самий запах…
– Боже, це, певне, ефір, – сказав Равік, у якого раптом сяйнув здогад. – Ефір?
Жінка кивнула головою.
– Вас колись оперували?
– Ні… але…
Равік більше не слухав. Він відчинив вікно.
– Зараз вивітриться. А ви тим часом закуріть.
Він подався до ванної і відкрутив крани. У дзеркалі він побачив своє обличчя. Він уже стояв тут кілька годин тому. І за цей час померла людина. Ну й що? Кожної хвилини помирають тисячі людей. Так каже статистика. В цьому немає нічого особливого. Але для того, хто помирає, його смерть була важливіша за все, за цілу земну кулю, що й далі не перестає крутитися.
