надто стомлений, щоб зважати на щось. Поряд із собою він чув невпевнену, м’яку ходу жінки. Вона йшла, похиливши голову й засунувши руки в кишені дощовика, – маленька жаринка чужого життя. І раптом серед порожньої по-нічному площі ця жінка на мить здалася йому дивно близькою, хоч він нічого про неї не знав – а може, саме тому. Вона була чужа йому, але й він почував себе всюди чужим, і це якимось дивом дужче зближувало їх, ніж усі слова й довгорічна звичка, що згладжує протиріччя.
Равік мешкав у невеличкому готелі за площею Терн, у боковій вулиці, що відходила від авеню Ваграм. Це була досить занедбана будівля. Нова була тільки таблиця, що висіла над входом: «Готель “Інтернасіональ”».
Равік подзвонив.
– Є ще вільний номер? – спитав він у хлопця, що відчинив йому.
Той витріщив на нього заспані очі.
– Портьє вже пішов, – нарешті, затинаючись, відповів він.
– Бачу, що пішов. Я питаю тебе, чи є ще якась вільна кімната.
Хлопець спантеличено здвигнув плечима. Він бачив, що Равік привів жінку, але не розумів, навіщо потрібна ще одна кімната. Йому не доводилося чути, щоб хтось, привівши жінку, питав для неї кімнату.
– Мадам спить. Вона прожене мене з роботи, якщо я збуджу її.
– Гаразд. Доведеться пошукати самим.
Равік дав хлопцеві чайові, взяв ключа й поперед жінки піднявся сходами нагору. Не відмикаючи своїх дверей, він зупинився поглядом на сусідніх. Перед ними не стояло ніякого взуття. Він двічі постукав. Ніхто не відповів. Він обережно натиснув на дужку. Двері були замкнені.
– Вчора вона була порожня, – промурмотів Равік. – Спробуємо з іншого боку. Мабуть, господиня замкнула її, щоб не повтікали блощиці.
Він відімкнув свою кімнату.
– Поки що сідайте, – мовив він, показуючи на червону канапу. – Я зараз вернуся.
Він відчинив скляні двері на вузький залізний балкончик, переліз через гратки на сусідній і спробував добратися до кімнати звідти. Але й там двері були замкнені.
Розчарований, він повернувся назад.
– Нічого не вийшло. Я не можу знайти вам тут кімнату.
Жінка сиділа в кутку канапи.
– Можна мені ще трохи побути тут? – спитала вона.
Равік пильно глянув на неї. Її обличчя помертвіло з утоми. Здавалося, вона не подужає підвестись.
– Залишайтесь тут, – сказав він.
– Я тільки трохи посиджу.
– Лягайте. Це буде найпростіше.
Жінка ніби не почула його. Вона поволі, майже машинально похитала головою.
– Треба було лишити мене на вулиці. А тепер… тепер, мабуть, я не зможу піти звідси.
– І мені так здається. Залишайтесь і лягайте спати. Так буде найкраще. А завтра побачимо.
Жінка глянула на нього.
– Я не хочу вам…
– О Господи, – перебив її Равік, – ви мені справді не заважаєте. Тут не вперше ночують люди, що не мають де
