розрахувався й вийшов. На вулиці він зупинив таксі.
– В «Озирис».
«Озирис» був великий, солідний публічний дім з просторим баром у єгипетському стилі.
– Ми вже зачиняємо, – сказав портьє. – Більше нікого немає.
– Нікого?
– Тільки мадам Роланда. Всі дами роз’їхалися.
– Гаразд.
Портьє в калошах невдоволено переступав з ноги на ногу.
– Затримайте таксі. Потім нелегко буде знайти інше. Ми скінчили працювати.
– Ви вже мені казали. А таксі я піймаю.
Равік всунув портьє в кишеню на грудях пачку сигарет і вузькими дверима повз роздягальню зайшов до просторої зали. Бар був порожній. У ньому було як завжди після міщанської гульні – калюжі розлитого вина, кілька перекинутих стільців, недокурки на підлозі, дух тютюну, солодкавих парфумів і поту.
– Роландо! – погукав Равік.
Вона стояла біля великого столу, на якому здіймалася купа рожевої шовкової білизни.
– Равік? – мовила вона, зовсім не здивувавшись. – Так пізно. Чого ти хочеш? Дівчини чи щось випити? Чи того й того?
– Горілки. Польської.
Роланда принесла пляшку й чарку.
– Налий собі сам. Я ще мушу посортувати й переписати білизну. Зараз приїде машина з пральні. Коли не запишеш якоїсь ганчірки, то та банда все покраде, як зграя сорок. Шоферня, розумієш. На подарунки своїм коханкам.
Равік кивнув головою.
– Увімкни музику, Роландо. Голосно.
– Добре.
Роланда ввімкнула приймач. Литаври й барабани загриміли у високій порожній залі, мов буря.
– Не занадто голосно?
– Ні.
Занадто голосно. Що може бути занадто голосним? Хіба тиша. Тиша, в якій тебе роздирає на шматки, наче в безповітряному просторі.
– От і все, – сказала Роланда й підійшла до Равікового столика.
У неї була дужа постать, ясне обличчя, спокійні карі очі. Чорна пуританська сукня була ознакою наглядачки й вирізняла її серед напіводягнених повій.
– Випий зі мною, Роландо.
– Добре.
Равік приніс із бару чарку й почав наливати. Роланда притримала пляшку, коли чарка наповнилась до половини.
– Досить! Я більше не вип’ю.
– Не люблю недолитих чарок. Краще залиш, якщо не вип’єш.
– Навіщо? Це було б марнотратство.
Равік глянув на неї. Надійне, розумне обличчя. Він усміхнувся.
– Марнотратство? Французи завжди бояться його. А навіщо ощадити? Тебе також ніхто не щадив.
– Це комерція. В ній зовсім інші правила. – Равік засміявся.
– Ну, то випиймо за комерцію. Чим би став світ без моралі комерсантів? Юрмою злочинців, ідеалістів і ледарів.
