в цирку.
– Ще краще. – Равік простяг жінці чарку. – Нате, випийте. В таку пізню пору найкраще пити кальвадос. Чи, може, хочете кави?
– Ні.
– Випийте одним духом.
Жінка кивнула й випила. Равік дивився на неї. Погасле обличчя, безкровне і майже без ніякого виразу. Повні уста, але бліді, й обриси ніби стерті, лише коси дуже гарні, лискучі, природного русявого кольору. На голові в неї був берет, з-під дощовика виглядав синій костюм, пошитий у доброго кравця, проте зелений камінь на каблучці був завеликий для справжнього самоцвіта.
– Вип’єте ще одну? – спитав Равік. Жінка знов кивнула головою.
Він покликав офіціанта.
– Ще дві чарки кальвадосу, але більші.
– Більші й повніші?
– Так.
– Отже, два подвійні кальвадоси.
– Угадали.
Равік вирішив, що зараз одним духом вип’є свою чарку й піде. Він нудився і був дуже стомлений. Загалом він ставився терпляче до будь-яких пригод, бо мав за собою сорок років неспокійного, сповненого злетів і спадів життя. Але такі ситуації, як ця, були йому добре відомі. Він жив у Парижі кілька років, ночами не міг спати, тому набачився вже всякого.
Офіціант приніс замовлене. Равік узяв чарку яблучної горілки з гострим запахом і обережно поставив її перед жінкою.
– Випийте ще. Вона вам не дуже допоможе, але зігріє. Та хоч яке у вас горе, не беріть його близько до серця. На світі є мало такого, за чим варто довго побиватися.
Жінка підвела на нього очі, проте до чарки не доторкнулася.
– Справді, – сказав Равік. – Особливо вночі. Вночі все ускладнюється.
Жінка й далі дивилася на нього.
– Не треба мене втішати, – нарешті мовила вона.
– Тим краще.
Равік пошукав очима офіціанта. З нього досить. Він знав таких жінок. Мабуть, з російських емігрантів, подумав він. Не встигне ще десь і місця нагріти, а вже присаджує тебе.
– Ви росіянка?
– Ні.
Равік розрахувався і встав, щоб попрощатися. Жінка також відразу підвелася, мовчки, ніби так і мало бути. Равік нерішуче глянув на неї. Гаразд, подумав він, попрощатися можна й надворі.
Почався дощ. Равік затримався перед дверима.
– Вам куди?
Він вирішив, що піде в протилежний бік.
– Не знаю. Куди-небудь.
– То де ж ви мешкаєте? – Жінка стрепенулася.
– Туди я не можу йти! Ні! Не можу!
В її очах раптом блиснув нестямний страх. Суперечка, подумав Равік. Посварилася й вибігла надвір. Завтра вранці вона все зважить і повернеться.
– У вас немає знайомих, до яких ви могли б піти? Якоїсь приятельки? Можна подзвонити їй з пивниці.
– Ні, немає нікого.
– Але ж вам треба десь переночувати. У вас немає грошей на кімнату?
– Є.
– То йдіть у готель. Тут їх повно поблизу. – Жінка
