там у ній? Чорніє наче… О-о… Моб… Мобілка!.. Втопилась!
Володьку наче оса гризонула:
– Як?! Бабо! – він миттю витяг зчорнілий мокрий апарат.
Бабуся й сама від подиву аж рота відкрила. Потім, здається, до неї щось-таки почало доходити:
– То ж поночі…
– Що? – це вже я, бо Володька онімів.
– Думала, недогарок. На сірниках…
– А для чого він вам? Вночі, щоб у воду…
Бабі Насті, бачу, теж невимовно жаль мобілки, а ще більше – Володьку.
– Тож гадала спросоння, діточки, що свічка не погасла. Аби не затліло… Ой, лишенько, – вона витерла очі кінчиком хустини, – Може, ще висохне?
Володька на ті слова тільки махнув у відчаї рукою, а бабуся продовжила: – я з пенсії вже вам, нову… Руку до столу протягла, аби не вставати. Та у воду її. А то ж воно блимало! Той, як він, ваш…
– Екран! – прорвало братуху.
Він вилетів з кімнати. Я знайшов його аж в кінці городу. Володька сидів на старому стовбурі, обхопивши руками голову. Його плечі здригались. Я сів поруч.
– Ну, ти, Володько, не ображайсь на бабу. Вона ж не хотіла.
– И-и-и!.. – братів розпач вирвався назовні.
– Не таланить тобі з телефонами. Та кинь лихом об землю, – не моє, а бабине, – давай краще про комп’ютер думати.
А хіба не правда, га? Його ж бо ні корова не проковтне, ні в кухлі втопити не можна. Бо великий! Ет…
КОМПИ ТА ЛОМИ
1. Мобілка
Купила ж таки!.. Купила! Вимолили. Переконали. І оте мамине «А ти зна-а-єш, скільки воно коштує?» залишилось в далекому минулому. Знаю. Два кабани. Правда, ми з Володькою і до шкаворочок не байдужі. Але заради такого святого ді-і-ла… Поїхали наші годки з перекупниками в один бік, а ми з грошима – в другий. У район – там є спеціальний комп’ютерний магазин. І Ромка теж з нами зголосився. Як же без нього – він же той, як його, юзер! Так себе завжди й називає. І ми такі будемо. Нарешті… Комп! Якому телефону й зрівнятися?!
А в магазині – того добра-а! Повно. Хоч греблю гати, як-то казала баба Настя. Отож повитріщались ми з братухою на ті комп’ютери, як барани на нові ворота. Мама з продавцем розмову завела, а Ромка в темних окулярах, знай собі, поважно походжає між тими блискучими ящиками та наклейки мацає. До якихось цифр та англійських написів придивляється. Спец! Хе-хе…
– Нам би такий, для задачок, рішати… – долинув до мого правого вуха мамин голос.
– Ти чув? – «народився» Ромка біля мого вуха, – не беріть такого!
Я тільки було розкрив рота, щоб перепитати нашого спеца, а якого ж потрібно, та мою увагу привернула відповідь продавця: – ну-у, в нас є офісний варіант… – він повів маму до прилавка.
Почувши таке запаморочливе словечко, мені відразу перехотілось слухати нашого порадника. Теж мені!.. Знавець.
– То ж офіс! Не просто так!.. – я гаряче зашепотів Ромці. – Круто.
– Угу! – додав братуха, –
