Ну, хоча б до темної ночі. А що робити? Коли в хаті таке-е… Бузувіри! Як говорить баба Настя.
…І того шпаркого гвинтика не знайшли, і плінтуса потрощили. Ломом. Та якби ж-то тільки й того!
Коли Володька почав завзято длубати важкою залізякою дошку в підлозі, я слушно зауважив, що непогано було б її підважити. Хай не думає, що тільки він – голова. І моя варить!..
– Притягни поліно! – звелів братуха.
– Я вже лома приносив! Тепер твоя черга!..
Володька зло позирився в мій бік, та засікши рішучість моїх намірів, вирішив не вдаватись до подібних дрібниць, як-то тріску наших сорочок та звичного братерського сопіння з одночасним валянням на підлозі.
– Подумаєш!..
Видно, що старший меншому уступати не помишляв. Та братуха не став зайве нагадувати, хто випустив злощасного комп’ютерного гвинта у щілину між дошками, а пробіг очима по кімнаті:
– І це згодиться! – його погляд зупинився на маминій прасці, що стояла в кутку кімнати. – Зараз її підкладемо.
– А коли, ну, те-е… – мені вистачило ума засумніватися в братовій винахідливості. Та Володька договорити не дав:
– Та що їй станеться? Вона ж металева!
Підклали праску. Боком. Зверху – лом. Вільним кінцем під плінтус… Ага. Володька натужився… Не йде. Я допоміг. Натиснули… І-і…
Хря-я-ясь!.. Бе-бе-х!!..
Не знаю до толку, що в той мент сталося, але коли я врешті насмілився відкрити очі… То-о… Ой! Краще б мені того не бачити до самої смерті, як-то каже баба Настя.
Братуха сидів на підлозі, чухаючи потилицю – то перший факт, що влипли! Я перелякано повів очима до стіни, туди, де був плінтус. А потім розпачливо присвиснув, в точності повторивши Володьчине шкряботіння загривка. Бо брати’ ж!
– Тре’ тікать. – підсумував братуха, досконало вивчивши результати нашої роботи.
– А куди?
– Світ за очі. Поки мама не прийшла. А то…
Я, здається, відчув кінчиками вух, як завзято фурчатиме мамин рушник. І мабуть, цього разу лише ним не обійдеться. Спробуй-но тепер мамі пояснити, навіщо вже нам, двом пустоголовим макітрам, прикортіло підлогу зривати? Ну все, все вже було, а щоб хату розносити, га? Ого-о… І оте мамине «Чого вам ще бракує?» буде останнім, що ми від неї почуємо, бо далі… Ох… Добре, коли тільки рушник. А дійде до лозини. П’ятами чую, дійде. І що скажеш? Що шукали болта? Якого? З нового комп’ютера?!.. Уже? Не ро’бить? Розібрали? То це вам що, шпиця з велосипеда – щоб її крутити? Два кабани коштує, два! Рік росли, а вони за два дні рознесли. Палисвіти! Як скаже баба Настя.
– Тут і таткові роботи вистачить. – шмигнув я носом, – на цей раз.
– Праску треба сховати. Щоб не за все зразу. – Володька наче вгадав усі мої шалені думки.
– Угу…
«Затерли» її в диван. А відбиту пластмасову ручку загилили аж у калюжу, що на дорозі. І кінці в воду!
Руків’я, видко, тоді «від’єдналося» від праски, коли з рук вислизнув лом та по ньому й торохнув. Плінтуса, видертого «з м’ясом» і тріснутого по всій довжині, якось навскоси та приліпили.
