ставочку хлюпаються. Якби ж – то!
Кропива тутечки буйно розперезалась, як не повернися, дошкуляє. Я вже й так, і сяк мостився, то лікті вогнем, то коліно… Володька раз-по-раз себе по вусі ляскає. Комарі. Тут у затінку, їх повно. Від спеки поховалися. Дзиґотять. А лишній раз і не поворухнешся – мама ондечки, на грядці з сапкою, кожний порух помітить. А тоді «Чом це ви, соколики, в кропиві? Обидва?». І пішло-поїхало…
А комарі все дужче крильми лопотять. Вечоріє. На співах, було, затягували «Комарики-дзюбрики, кали-на..». Які ще вам «дзюбрики»?! Шуліки!
– Діставай свої запаси.
Я мовчки витяг з-за пазухи добрячий шмат сала.
– Хоч перекусимо. Засвітло. – Володька зачепив зубами гарний кус, – хліб давай!
– Нема.
– Як?! – братуха перестав жувати. – А де?
– Не встиг хапонути. Спішили ж…
Володька невдоволено хмикнув:
– Дурне сало без хліба!
Проте свого кусня дожував. Надсилу, бачу. І мені враз так їсти захотілось, хоч плач! Я навіть спробував сало полизати. Фе-е… Солоне. Тут би хлібчика. Хоч на мізинчик.
– Чом це холодильник… – раптом десь із двору долинув мамин голос. За тією голодною морокою ми й не помітили, як вона пішла з городу. Певно, аби спину розігнути, як говорить баба Настя.
– Ми ж, здається, до холодильника не добралися… – чи то до мене, чи то до себе промовив Володька.
– Поплив, га! От же хлопчики… – знову почули з подвір’я, – і гусенят нема.
– То я, мабуть, коли сало тяг… Дверцята, того’, не закрив. Лід і розтав.
Братуха бликнув на мене на цього разу навіть співчутливо:
– Мабуть, ми й ночувати до хати не підемо. – Сказав, як риску підвів.
Я вкотре ляснув себе по лобі. «Дзюбрики!». Вже й гулі повилазили. А Володька заходився стягувати кросівок.
– Що, п’яти ще не погризли? – спробував кисло гигикнути я, копнувши братового лаптя.
– Ет… – відмахнувся Володька від мене, – якась кузка залізла. Втнула… Подай! – він кивнув на кросівок, – футболить він…
Я взяв лаптя в руки. Бо сперечатись з братухою не хочеться. Проти ночі. І якої! Хто зна, що нас чекає. В цих заростях… А коли вовки?
Раптом мою увагу привернуло щось блискуче на протекторі:
– Ку-у-зка! Вкуси-и-ла! – перекривив Володьку, – цвяха загнав! У підошву!
– Хіба? – не повірив мені брат.
Він заходився виколупувати з протектора блискучу скабку. Я й собі нахилився, заглядаючи, як сорока в кістку.
– Чи ти ба… – братуха нарешті витягнув «цвяха». – Дивись!..
– То це ж той шуруп! З компа!
Володька звично пошкрябав потилицю:
– І як він там опинився?
– Наступив!
– Хе!.. Якби ж-то знаття…
– А ти відразу – лома-а! І все було б, як у людей!
– Хіба
