А вони ж всі не по-нашому писані. Що робити, га? Хоч плач! Англійські букви з горем пополам ще розрізняємо, а вже ті китайські ієрогліфи… Біда! Володька вже й руки опустив… Ось тобі й «домашній» варіант.
Коли раптом Ромка аж підскочив:
– Є! Дивіться, є! На останній сторіночці малюсінькими буквочками – і фірма, і номер… Номер!..
– Йє-є-с! – братуха переможно смиконув донизу зігнутою в лікті рукою.
Я й собі встромив носа в інструкцію: – написано, дзвінки безплатні!
– Ща’ зв’якнемо. – Ромка діловито витяг свою побілку, набрав номер.
Ми завмерли в очікуванні. Рятівник наш! Що то мати хорошого сусіда. Та ми йому, коли тре’, – все-е!..
«Вас вітає корпорація…» – долинуло з телефону.
– Нам потрібно код! Код! На комп… – Ромка не став вислуховувати купи подяк за наш дзвінок. – Вибило.
Він набрав ще раз.
«Вас вітає корпорація…» – тим же медовим голосочком проспівала мобілка.
– Та хто вона така? Ми це вже чули! – Володька нетерпеливо закружляв по кімнаті, – кажи їй, хай дає код!
Ромка натиснув на виклик знову. Те ж саме! Біда. Мабуть, лише після восьмої, а то й дев’ятої спроби привітно-обридливих вітань-дякувань мобілка нарешті заговорила до нас якоюсь ламаною російською:
– Назовьїтє пожалуйста номьєр компьютьєра…
Володька злякано прошепотів:
– Мабуть в Америку попали. Ого…
– А де ж він? – Ромка відфутболив «американцеві» щирою українською, – дивлюсь. Збоку… Є! Наклейка. Ага. Диктую.
Потім якусь незрозумілу купу цифр та букв диктували йому з іншого кінця світу. Ромка застукотів по клавіатурі.
– Нарешті, – спец втомлено заховав телефон до кишені, – тепер можна й ігри.
З екрана дійсно зникла нахабна таблиця.
А далі – полетіло. Гуділи біля компа до пізньої ночі, наче стривожені джмелі. Відважні мотоциклісти гасали на таких неймовірних швидкостях, що здається вивалювались з екрану до нас в кімнату. Чесно!..
А вранці, ледве відкрили очі, знову – туди! У те, у віртуальне, як важно казав Ромка. Аж тут! Знову!.. Те саме. Голубе небо, білі хмаринки і табличка – система потребує повторної активації. Для надійності. Залишилось п’ять днів. Отакої! Мчимо до сусіда.
– Я би й рад, та нема звідки. вчора все до копійки з’їло. – Ромка солодко потягнувся.
– То ж написано – безплатно!..
– Брешуть! В Америку, певно, за гроші…
…Ех, усього п’ять днів. П’ять! Завтра буде чотири. Треба просити в мами гроші. Ромці на поповнення рахунку. Аби дзвонив…
2. Лом
Проте мама на поступки не пішла. Крапка. Хоча ми дружно, в два голоси, скиглили щоранку, в обід, і щовечора. І так чотири дні. Все наше завивання вперлося в залізний аргумент:
– Хліба нема за що купити! З вашими комп’ютерами…
П’ятого дня комп помер. Ну майже. Написав на екрані, що нам з Володькою відмовлено в доступі. І це кому, кому?! Нам, його законним
