Iван Андрiйович (з досадою). Чого тобi треба?
Жозефiна хутко пiшла.
Харлампiй. Та там, вельможний пане, люде прийшли.
Iван Андрiйович. А чого їм?
Харлампiй. Загнали на спашу гусей, чи що.
Iван Андрiйович. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!
Пiшли.
Вихід Х
Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану.
Катря (зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю.
Пашка. Ходiм разом.
Катря. Не пiду.
Пашка. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа.
Катря. Я й тут постою.
Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр — чим i як слаба.
Катря. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще…
Пашка. То таки лiкар, вчений, а то… Он i люде всi дякують, що пособля.
Катря. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась…
Пашка. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, — аж занидiла.
Катря. Гуляти — то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi…
Пашка. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, — то й вилає добре!
Катря. Вiн сам тут сидить? Чи й…
Пашка (пiдморгує). Там i панич.
Катря. Геть!
Пашка. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
Катря. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…
Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?
Катря. То що?
Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, - i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
Катря (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!
Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
Катря. Отакої!
Пашка. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!
Катря. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!
Пашка. Бач, для тебе й спiвав!
Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн — нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
Пашка. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).
Катря. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, — у дворi була.
Пашка. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).
Катря
