супутник вийде з сортиру? І перехопить її? Звісно, він не зможе її зупинити, одначе цілком може привернути до неї загальну увагу.
Саме цього Сонцева, за її словами, боялася найбільше. Бо якщо такий, як я, може собі дозволити прийти куди завгодно і так само піти геть, не викликавши загального інтересу, то відомій співачці це зробити складно.
Я вже хотів повертатися, та вчасно зупинився. Якщо цей Бобрик сидить у даблі вже двадцять хвилин, то чому б йому не посидіти там ще п'ятнадцять? Тим більше, коли вірити прозорим Люсьчиним натякам, повним дивного розуміння поглядам усіх інших, хто сидів з нами за столикам, та моїй персональній схильності до аналітики і деякому досвіду роботи з ментами, маємо справу з любителем занюхати кокаїнчику.
Вони, за моїми спостереженнями, діляться на дві категорії.
Представники першої швиденько зроблять своє діло в тихому місці, шморгнуть носом і повернуться назад, ніби нічого не сталося. Так роблять алкоголіки, яким забороняють пити: сховався – зробив великий ковток – і тут як тут. Представники другої чітко знають: їм ніхто нічого не заборонить. Тому усамітнюються швидше для збереження пристойності, намагаються якнайменше звертати на себе увагу, отримувати свій кайф поступово і ґрунтовно.
Той, кого назвали Бобриком, явно тяжів до другої категорії. Отже, особливо не поспішатиме вийти перед людські очі.
Тому я закурив, підійшов до своєї старенької «вольво» і почав чекати.
Не довго.
Анжела Сонцева випурхнула з-за рогу будинку навіть швидше, ніж ми домовлялися. Хоча ні, не швидше – годинник не поспішав, просто обумовлені п'ятнадцять хвилин спливли, як одна. Білявка помахала мені рукою, наче старому другові, якого давно не бачила. Я розчахнув перед нею дверцята: карету подано. Вона кинула на заднє сидіння курточку, сама швиденько вмостилася біля водія.
Сідаючи за кермо, я зачепив краєм ока символічну, як мені здалося, картину: моє ґрунтовне пальто і легковажна курточка моєї несподіваної супутниці лежать на задньому сидінні впритул.
Поїхали.
Куди – в той момент не мало значення.
Я сподівався, що рано чи пізно ми поїдемо до мене, і одночасно боявся цього. Не назву себе неохайним холостяком, не скажу, що мені в моїй однокімнатній «хрущовській» халупі в Академмістечку так уже погано й незатишно. Інших варіантів розміну нашої спільної з дружиною квартири на Нивках просто не було: «двушку» на сьомому поверсі стандартного «брежнєвського» будинку інакше, як на одну нормальну однокімнатну там же і одну в «хрущовці», не поміняє ніхто. Навпаки, зараз мене все влаштовувало.
Ось тільки чи влаштує комірчина з мінімалістською обстановкою мою несподівану знайому? Не запросить же вона мене до себе. Де вона живе, до речі?
– Куди тікаємо? – поцікавився ніби між іншим, коли виїхав через Контрактову на Набережне шосе.
– Вечір тільки починається, –
