вікон у новому великому престижному будинку навпроти. Може, треба було щось сказати в такі хвилини, тільки я не знав що. Нарешті, коли її цигарка скурилася наполовину, запитав обережно:
– Тебе підвезти додому… потім?
– Моя машина на стоянці біля клубу лишилася. Ключі в мене. Візьму таксі, повернуся, сама доїду, – була відповідь.
– А Бобров?
– Сорок років чоловікові. Його проблеми.
– Може… йому потрібна допомога?
– Ти хочеш врятувати світ? Не пізно?
Як для її двадцяти п'яти – надто зрілі висновки.
– І все ж таки? Раптом йому потрібна допомога? Лікарі, те, се…
– Уже ні. Не сьогодні. Завтра я скажу одним людям, ним займуться.
– Яким людям?
– Так… Є там одні… Не хочеш потягнути?
Її рука з цигаркою – біля мого обличчя.
– Мені вже пізно починати.
– Значить, ти такий правильний?
Досить з мене. Правильний…
Я стиснув Анжелу за плечі. Вона не пручалася, навіть подалася всім тілом вперед. Очей, з яких усе почалося, я не бачив у темряві, але в такі секунди любиш не очима, а руками.
Мої нетерплячі руки вже плуталися в її одязі, звільняючи груди від непотрібної зараз тканини. Мої губи шукали її. Її долоня зупинила їх, і я почав цілувати долоню, а потім не стримався – легенько куснув.
У відповідь її зуби так само легенько стиснули мочку мого вуха. Виявляється, ми були майже одного зросту. Навіть туфлі, які Анжела скинула, не робили її вищою, ніж була.
…Постільна білизна нам знадобилася десь за годину…
Що я, журналюга, міг розповісти про себе співачці?
І чи потрібні їй мої сповіді?
І чи хотів я це робити?
Мабуть, хотів: хоча б як чесний пацан. Вона ж розказала дещо про себе, тепер – моя черга. У такому ж приблизно обсязі.
У її віці я вже починав розуміти, що світ не перевернеш, але все ж таки думав, що буду тим єдиним, кому це вдасться. Коли журналісти почнуть писати правду про світ криміналу, думав я, люди прочитають, що таке добре і що таке – погано, стануть добрими і перестануть бути поганими. Вони почнуть об'єднуватися в спільноти, які здатні протистояти злодіям, грабіжникам, убивцям, наркоманам та їхнім драг-дилерам, маніякам, нечистим на руку політикам та ментам, котрі прикривають кримінал.
Два рази діставши за свої публікації по морді, причому – раз від негативного героя і раз – від того, кого намагався захистити від бандитського та міліцейського свавілля, я майже заспокоївся. Дев'ять разів я стояв перед судом як відповідач – від мене вимагали офіційного спростування власної наклепницької писанини. Нарешті, після того, як стовідсоткові факти, викладені в одній розгромній публікації, несподіваним чином не підтвердилися, газету, в якій я тоді працював, оштрафували. Штраф інвестор заплатив. Редактор звільнив винуватця, тобто – мене.
Після чого я перестав рятувати світ остаточно.
Далі
